Облога Перемишля: сторінки історії

Облога Перемишля: сторінки історії Першої світової війни.

Старовинне українське місто Перемишль, розбудоване і сильно укріплене ще за княжих часів (ХІ-ХІІ ст.), обороняло західну частину українських земель від ворожих нападів. Перемишль протягом тривалого часу (з 1349 р. і впродовж більш як 420 років) перебував під польською владою, однак він у складних умовах розвивав питому українську культуру і письменство, відстоював свою віру.

Фортеця Перемишль – потужний комплекс оборонних об’єктів довкола міста Перемишля в Галичині. Одна з двохсот великих фортифікаційних споруд в Європі часів Першої світової війни. Третя за величиною фортеця (після Антверпен і Верден). Зазнала три облоги, рідкість в історії тодішніх воєн.

Історія будівництва

Рік 1809-й. У Відні  створена комісія, завданням якої було виробити концепцію безпеки Австро-Угорської держави через будівництво оборонних валів у Галичині. Для цього обрано Перемишль, як стратегічну точку, яка мала заблокувати вигідний для ворожих армій перехід з півночі на південь через карпатські перевали на захід Європи. Територія навколо міста була оточена пагорбами, що сприяло зміцненню обороноздатності фортеці. Роботи над фортифікаційним планом було закінчено вже у1818 році. Це мала бути фортеця II класу, але у зв’язку з погіршенням відносин з Росією, причиною чого була окупація в 1878 році австрійськими військами Боснії та Герцеговини, роботи пришвидшили, а Краків і Перемишль отримали ранг фортеці І класу. Роботи зі зміцнення перемишльської фортеці тривали до Першої світової війни. Будові фортеці допомагала залізнична колія, яка з’єднувала Відень із Краковом, Перемишль зі Львовом (Галицька залізниця імені Карла Людвіга). Друга лінія залізниці, збудована пізніше, з’єднувала Перемишль із Будапештом (Перша угорсько-галицька залізниця). Будівництво допоміжних фортів розпочато в 1850-му та закінчено у 1875 році. Додаткові будови тривали до початку Першої світової війни.

“На пагорбах правого берега Сяну, наче великі сірі коробки, стояли будівлі могутнього австрійського укріплення з гарматами, скерованими на схід, – форти, казарми, склади боєприпасів.
Біля підніжжя Замкової гори розкинулося старе місто з вартим уваги римо-католицьким собором, францисканською базилікою і греко-католицьким собором над нею – ренесансною спорудою ХVII ст. Вузькі вулички єврейського кварталу збігали від Рінґплацу, який поляки називали Ринковою площею, до берега. На іншому боці річки – район Засяння, що простягався аж до пустиря Шайбівка; на межі ХІХ–ХХ ст. там влаштовували перші футбольні матчі: поляки у формі спортивного товариства «Sokól», що 1867 р. перебралося з Богемії до Галичини, русини називали свою команду «Сокіл»”, – уривок з книги Martin Pollack «NACH GALIZIEN» Von Chassiden, Huzulen, Polen und Ruthenen. Eine Imaginäre Reise durch die verschwundene Welt Ostgaliziens und der Bukowina Ins Ukrainische übersetzt von Nelia Vakhovska.

У зв’язку з будовою фортеці Перемишль стає одним із важливіших міст Галичини. Прибули тисячі майстрів та робітників, збільшено кількість військ, приїхало понад 8 тисяч високо кваліфікованих військових та офіцерів, урядників цивільної адміністрації.  Добудовано казарми і збільшено будівництво різних об’єктів, що виробляли все необхідне та обслуговували. Чисельність населення міста збільшилась із 10140 чоловік в 1860 р. до 54692 у 1910 році. З них у 1910 році було 25455 римо-католиків, 16034 євреїв і 12300 греко-католиків (українців). 

На початок 1914 року зовнішнє кільце фортеці складалося з 15-ти головних артилерійських фортів, 27 менших фортець для піхоти та 25 окремих для важкої артилерії. Загалом фортеця була поділена на шість частин, кожна з них мала власне керівництво, служби забезпечення, лікарні. Друга лінія оборони, що відповідала старим оборонним валам, у середині XIX ст. була укріплена новими бетонними фортами (однією з них була велична цитадель на пагорбі Вознесіння в Перемишлі). Новиною на ті часи була радіофікація, що дала змогу з’єднатися із зовнішнім світом. Усі об’єкти фортеці з’єднувалися дорогами з твердим покриттям. У фортеці служило 25 тисяч солдатів і офіцерів, 1050 артилеристів, з них 776 на фортах. На озброєнні, яких і були чотири мортири калібру 305 мм, з зарядами по 630 кг. Будівництво фортеці співпало зі зміною типу артилерії, модернізація якої збільшила дальність польотів снарядів і потужність зброї. Тому укріплення почали зводити подалі від міста, на відстані 9-26 кілометрів. Зводилися укріплення з використанням бетону. 

Перемишльська фортеця була поділена на вісім оборонних відрізків. На висотах, які оточували місто, було споруджено  додаткові форти. Найбільш розбудованими і найміцнішими були форти VI напрямку, що захищали найважливіші шляхи зі Львова і Добромиля. Група “сільських” фортів в селі Поповичі була найсучаснішою. Ці укріплення могли взаємно захищатися, бо були з’єднані земляними валами. В них були встановлені 150-міліметрові гармати і 210-міліметрові мортири. Форти вже були оснащені електричними двигунами, вентиляторами і прожекторами. На початок війни фортеця ще не була в повній бойовій готовності. Тому в останні дні, перед початком оборони Перемишля  велась інтенсивна підготовка, до якої було залучено 25 тисяч людей. Перед фортами було викопано 50 кілометрів ровів – стрілецьких, зв’язкових; 20 місць артилерійських батарей. Довкола фортеці для точнішого обстрілу артилерії було вирубано тисячі гектарів лісу, спалено 21 село і 23 присілки. Їхніх мешканців було кинуто напризволяще або переселено до Чехії та Моравії. Понад половину мешканців Перемишля покинули місто, хто наказу не послухав евакуювали силою до табору Талергоф біля Грацу.

В кінці серпня фортеця була готова до оборони: нараховувалося тисяча гармат різних типів і моделей. 18 вересня після обіду загриміли перші залпи артилерії  селиських фортів. Стріляли вони по козаках, які першими з’явилися на чолі російських військ. 

Ситуація на східному фронті

Величезний Східний будує простягнувся від румунського кордону до Балтійського моря. Глибоко на Захід клином простягалися польські землі, що   входили до Російської імперії (Царство Польське зі столицею у Варшаві). Розташовані на цьому  виступі війська створювали загрозу в північному напрямку для німецької Східної Прусії, на заході – німецькому Сілезькому промисловому району, а на півдні – австро–угорській Галичині, яка примикала до Карпат, які були природною перешкодою і за якими починалася Угорська рівнина.

Коли в серпні 1914 року спалахнула війна, в плани всієї кампанії, розроблені до початку бойових дій, довелося вносити значні зміни.  Німці пропонували “План Шліфера” – направити основні сили на Захід та розгромити Францію в ході обхідного маневру. Це їм не вдалося. Російська стратегія полягала у використанні цієї ситуації з початком наступу в Східній Прусії. Ця операція провалилася.

Австрійський план “R”

Найбільш сумна доля спіткала  план австо-угорського командування, відомий під назвою план “R”. Він передбачав ведення воєнних дій на двох фронтах: проти Сербії і проти Росії. Сербія була слабшим противником і тому була атакована першою. Відбулися  поетапні бої за столицю Бєлград. Тим часом основні сили були розгорнуті в Галичині проти Росії. Після ряду перемог австро-угорців  ситуація змінилася на відступ і перехід до оборони на  укріплених позиціях під Львовом. На початку вересня стало ще гірше: результат битви під Равою Руською – відступ до підніжжя Карпат.  Російські війська переслідували їх сподіваючись перейти гори та увірватися на територію Угорщини і одним ударом вивести Австро-Угорщину з війни. Від цієї заманливої мети їх відділяла тільки фортеця Перемишль, гарнізон якої  впевнено зайняв добре обладнані оборонні позиції, що прикривали стратегічний Дуклівський перевал.

Застарілі військові технології

Артилерія вже в кінці XIX ст. складала один з наймогутніших родів військ. Вона утілювала вогняну потужність армій. Її вогонь з другої половини XIX ст. став основним засобом в бою. Якісне вдосконалення артилерії йшло під час першої світової війни. Почалося масове виробництво знарядь найрізноманітніших систем, боєприпасів, приладів управління вогнем. З’явилося, безліч зразків легких польових гармат і гаубиць, важких польових знарядь. На початку війни почали широко застосовуватися абсолютно нові типи зброї: з’явилися станкові, а потім і ручні кулемети, міномети, траншейні знаряддя. До кінця війни армії мали спеціалізовані артилерійські частини, протитанкову зенітну артилерію, артилерію супроводу піхоти і так далі Військова історія ще не знала такої різноманітності артилерійських знарядь, які були використані в роки Першої світової війни.

Австрійська артилерія

Польова артилерія загальної армії Австро-Угорщини ділилася на полки польової артилерії (Feldkanonenregimenter), гаубичні артилерійські полки (Feldhaubitzregimenter) та важкі гаубичні артилерійські дивізіони (schwere Haubitzdivisionen), які за потужностю можна було прирівняти до полку. Навесні 1914 року кожний полк польової артилерії складався з чотирьох або п’яти батарей, кожна з шести гармат 8-см М.5 або М.5/8, а також іноді мав резервну батарею. Легкі гаубичні полки складалися з 4 батарей по 6 гаубиць 10-см М.99. Важкі гаубиці 15-см М.99 або М.94 були зведені в дивізіони важкої гаубичної артилерії, які складалися з 2 батарей по 4 гаубиці кожний.  Дивізіони кінної артилерії, які за своєю силою прирівнювалися до половини полку, складалися з 3 батарей по 4 польові гармати 8-см М.5/8 кожна. У випадку війни, кожний дивізіон призначався для однієї з 9 кавалерійських дивізій регулярної армії. Артилерійські підрозділи, які призначалися для ведення бойових дій у гірській місцевості, озброювалися гарматами із зменшеною ходовою частиною, щоб їх було легше транспортувати на мулах.  Фортечна артилерія обслуговувала як стаціонарні, так і рухомі гармати, розташовані у внутрішніх або берегових фортецях, в прикордонних укріплених районах. У їх веденні знаходилася артилерія великого калібру, призначена для руйнування фортифікаційних укріплень супротивника. Підрозділи фортечної артилерії існували тільки в загальній армії. Це були 6 полків та 8 батальйонів. Австрія до 1913-1914 років не використовувала у виробництві гармат сталь, і у 1909 році її польова артилерія була переозброєна бронзовими гарматами, системою та якістю яких  австрійська армія справедливо гордилася. Приблизно 235 фортечних  гармат зразка 1861 року, що стояли на озброєнні форту Перемишля – застаріли: з литими дулами на дерев’яних лафетах, однак були в відмінному стані та придатними до експлуатації. Скорострільність цих гармат складала лише один снаряд на хвилину, дальність стрільби 3-4 кілометри. 352 польові гармати з яких було лише 28 сучасних скорострільних. Важку артилерію крупного калібру представляли чотири 12-дюймові і вісім 240-мм гаубиць.

Російська артилерія

На початку світової війни, в 1914 році, на кожну тисячу піхотинців в, військах було в середньому по 4-5 гармат, а в кінці війни, в 1918 році,-уже по 12-15. Питома вага артилерії зросла в 3 рази. Вище командування діючої російської армії пояснювало великі бойові невдачі, випробувані в перші місяці війни, недоліками в частині бойового забезпечення, і неправильним бойовим використанням артилерії. Необхідність реорганізації вищого управління артилерією з метою усунення недоліків, виявлених ще на початку війни в 1914 р., була очевидною. Але доводи очевидності не так скоро доходили до свідомості окремих відповідальних діячів ставки Генерального штабу і військового міністерства, серед яких помічалося почасти навіть якесь упереджене ставлення до артилерійської справи, начебто до другорядного і малозначущого.  До січня 1915 року калібр гармат російської армії, що обстрілювали Перемишль не перевищував шести дюймів, що цілковито виключало можливість зруйнування головних фортів фортеці вогнем артилерії. Через безперервну експлуатацію з початку війни російська артилерія мала сильний знос. В зв’язку з чим до початку 1915 року гармати втратили свою точність. Відчувався постійний дефіцит снарядів зокрема через віддаленість власних тилів.

Ворогуючі сторони

Австро-угорці

У 1867 році був досягнутий так званий “компроміс” (Ausgleich), згідно якому унітарну імперію було перетворено в подвійну монархію, що складалася з формально незалежних Австрії та Угорщині, які володіли суверенітетом, рівними правами та мали власні парламенти й міністерства. Проте такі державні організації як міністерства закордонних справ, фінансів та військове, а так само військове управління побережжям були загальнодержавними. Угорщина, як сукупність інших автономій, отримала власні збройні сили (Honved) для захисту держави. Два роки після, такі ж права зажадала собі й Австрія, повернувши власну армію (Landwehr), спрощену у 1852 році. Спочатку національні збройні сили призначалися тільки для оборони території власної держави, але з часом ця задача нівелювалася, й вони перетворилися на звичайні армійські військові частини, що не відрізнялися від регулярної армії.

На початку Першої світової війни австро-угорська армія складалася з:

Загальної армії (цісарські й королівські збройні сили – каiserlich und коеnigliche Heer), що підкорялася цісарському військовому міністерству (Kriegsministerium) що існувало на відраховувані гроші від обох держав (Австрія покривала 63,6%, Угорщина 36,4% витрат);

Австрійської армії (цісарсько-королівська територіальна оборона– каiserliche коеnigliche Landwehr або скорочено Landwehr) й австрійського ополочення (Landsturm), що підкорялася цісарсько-королівському мінистерсву оборони;  

Угорської армії (королівська угорська територіальна оборона – каiserliche ungarische Landwehr або на угорській – magyar kiralyi honved) та угорського ополчення (Nepfolkeles), що підкорялося угорському королівському міністерству оборони.

Всі три частини збройних сил держави, попри те, що вони адміністративно підкорялися різним міністерствам, були з’єднані під керівництвом Вищого командування, на чолі якого стояв сам цісар Франц Йосип. Здійснювати загальне керівництво йому допомагали два генерал-ад’ютанти та шість флігель-ад’ютантів. Для здійснення зв’язку між вищим командуванням та трьома військовими міністерствами існувала Військова Канцелярія, на чолі якої стояв генерал від інфантерії барон Артур фон Больфрас.  Крім того, у прямій залежності від цісаря перебували: Генерал-інспектор збройних сил, Начальник Генерального Штабу, шість інспекторів армії.

Армія Австо-Угорщини була багатонаціональною. В її підрозділах солдати розмовляли на різних мовах та мали різну мотивацію. Взагалі, як показав досвід великої війни та європейська воєнна література, Австрійська армія була, щодо своїх бойових якостей, значно нижча за російську, яку вона переважала тільки військовою технікою.  Австро-угорська армія була штучно створена з представників найбільш різнохарактерних, іноді ворожих одна одній народностей, і з них лише німці, угорці, хорвати і боснійці-мусульмани воювали завзято, решта ж – чехи, словаки, українці, серби, румуни та ін. – йшли в бій без належного ентузіазму і при нагоді масово здавалися в полон, що підтверджується доказами М. Капустянського [6, с. 25]. Після багатьох поразок австрійських військ у Галичині в рядах керівництва армією виникали підозри, що українське населення працює на користь Росії. Розпочалося переселення, арешти, польові суди, репресії і розстріли дезертирів.

Російська армія

До початку війни чисельність російської армії досягала понад 1 млн. чоловік. Армія була непогано  навчена, мала за плечима великий бойовий досвід. Напередодні в 1913 році була розроблена і прийнята “Велика програма” щодо посилення та вдосконалення армії. Але почалася 1 світова війна перервала її виконання. Російська армія виявилася не зовсім підготовленою до війни, тому що перебувала в процесі перебудови. Але навіть у таких не сприятливих умовах жорстокої кризи озброєння були проведені успішні військові операції та надана величезна допомогу військам союзників.

Характеризуючи стан армії, помічник військового міністра генерал А.А. Поліванов, що відповідав за службовим обов’язком за її матеріальне забезпечення і тому добре вивчив це питання, визнавав: “Армія була позбавлена тоді багато чого для неї необхідного, причому незабезпеченість її виникала не тільки від витрат, неминучого на кожній війні, але і від того, що вона перебувала у стані відсталості з постачання її засобами, створеними військовою технікою. Не вистачало майже половини комплекту обмундирування та спорядження, потрібних для виходу в поле армії військового складу, не вистачало гвинтівок, набоїв, снарядів, обозів, шанцевого інструменту, госпітальних запасів; майже зовсім не було деяких засобів боротьби, на необхідність яких вказував як досвід війни, так і приклад сусідніх держав: не було гаубиць, кулеметів, гірської артилерії, польовий, важкої артилерії, іскрових телеграфів, автомобілів, тобто таких коштів, які в даний час визнаються необхідним елементом сильної армії, скажу коротко: напередодні першої світової війни наша армія була небоєспроможною “.

Армія, що оточила Перемишль, була частиною Південно-Західного фронту генерала Іванова.  За облогу фортеці відповідальним був командир 11-ї армії генерал Андрєй Селіванов. Його війська напередодні налічували не більше 100 тисяч чоловік. Він поступався оточеному противнику в чисельності війська і артилерії. Плат Селіванова полягав в блокуванні міста Перемишль, відбиваючи будь-які спроби гарнізону фортеці здійснити прорив. Росіяни створили ешелонну оборону, через яку австрійці так і не змогли прорватися.

Безсистемна облога

Початок

Основні сили російської армії  20 вересня досягли ріки Сян. Вони так були впевнені в своїй перевазі, що 4 жовтня направили парламентерів у фортецю з вимогою здатися. Після отриманої відмови росіяни розпочали бомбардування, яке  загалом не наробило суттєвої шкоди основним позиціям фортеці. Захисники тим часом під-час однієї з вилазок спромоглися захопити у полон цілий  російський полк. До 27 вересня росіяни вже відрізали   всілякий зв’язок фортеці з зовнішнім світом. 7 жовтня розпочалися атаки піхоти, однак  російські солдати сильно  ризикували потрапити у полон. Вдало розташовані, якісно обладнані і невразливі для снарядів російської польової артилерії головні форти змели штурмову хвилю піхотинців. Втрати3-ї армії в ході коротких але кровопролитних атак оцінювалися у понад 20 тисяч чоловік.

Оперативна ситуація

Основні сили німецької армії у серпні 1914 р., порушивши нейтралітет Бельгії, вступили на її територію, а після розгрому невеликої бельгійської армії рушили до французьких кордонів. На кінець серпня німці підійшли до Парижа і французький уряд покинув столицю. У Берліні вважали, що з Францією майже покінчено. Проте німецьке керівництво помилилося. Італія відмовилася виступити на боці Німеччини і зайняла позицію нейтралітету. Російські війська на прохання союзників перейшли кордон Східної Прусії і розбили німецьку армію. У Берліні захвилювалися через можливу втрату Східної Прусії, перекинули туди нові сили. Але російське командування не скористалося першою перемогою, дві російські армії не координували свої дії, тому зазнали поразки у двох важливих битвах. Разом з тим Східнопрусська операція мала важливе значення у війні; було зірвано німецький план “бліцкригу” — блискавичного розгрому Франції. 5 вересня розпочалася грандіозна битва на річці Марні, в якій брали участь з обох сторін до 2 млн. чоловік. Німецький стратегічний план на Марні зазнав цілковитого краху. Ця битва визначила перехід до затяжної війни.

Значної поразки російські війська завдали австро-угорським арміям у Галичині. Зазнавши початкових невдач, російські війська на початку вересня перейшли в рішучий наступ і в ряді битв розбили головні сили австро-угорців, відкинули їх за Карпати і до Кракова. Німеччина була змушена перекинути у Галичину значну частину військ для підтримки свого союзника, але зазнала поразки в наступі на Варшаву. У той же час австро-угорські війська були викинуті із Сербії. Німці спробували відновити наступ в Польщі. 1 листопада Гіденбургу присвоєно звання фельдмаршала та назначено головнокомандуючим Східним фронтом. Його підлеглим на посту командуючого 9-ю армією став Август фон Мекензен. Він відразу приступив до розробки плану наступу на Львів, який повинен був розпочатися 11 листопадова. Наступ невздовзі був зупинений, про те відступ генерала Бороєвича відкрив російській армії дорогу в Галичину, в результаті чого 9 листопада 11-та армія Андрія Селіванова підійшла до Перемишля.

Помилки в розрахунках

Важливе рішення, яке прийняло австро-угорське Верховне командування стосувалося питань забезпечення. Залізниця на Краків була зруйнована, таким чином війська розташовані в Галичині забезпечувалися зі складів у Перемишлі. 23 жовтня по відремонтованій колії до Перемишля прибув перший потяг, який доставив боєприпаси. Після відступу в листопаді склади боєприпасами були поповнені, а продовольством — ні. Ситуація ускладнилася збільшенням чисельності гарнізону. Рішення утримувати його на рівні 150 тисяч чоловік було прийняте з стратегічних міркувань, але привело до пагубних наслідків.

Армії обох сторін були переконані в тому, що війну вдасться перемогти внаслідок широкомасштабних операцій, не беручи до уваги те, що за перші три місяці війни саме такі стратегічні операції зазнали невдачі. Увесь жах окопної війни, при якій маневри ставали вкрай складними, ще не став очевидним.

Враховуючи те, що лінія фронту заходила в Карпати, армія генерала Селіванова не ризикуючи вдатися до штурму фортеці Перемишля, перейшла розпочала роботи по траншейному оточенні. Захищаючи власні польові роботи росіяни обстрілювали місто з легких польових гармат. Облога з застосуванням великого калібру ще не розпочалася. Гарнізон фортеці, спостерігаючи ситуацію почував себе у цілковитій безпеці.

Облога Селіванова

Прибуття 11-ї російської армії стало сигналом до заключного етапу облоги Перемишля. За час короткого перериву між двома періодами облоги фортеці австрійцям вдалося в листопаді 1914 року суттєво покращити свою оборону. Лінія оборони, котра стримувала атаки піхоти, зазнала кардинальних змін. Рішення російського командування стосовно штурму фортеці базувалося на впевненості прориву в Карпатах.

Вилазки австрійців

Війська Кусманека здійснювали систематичні вилазки, намагаючись в середині листопада прорватися через російські укріплення на Захід. 30 тисяч солдатів гарнізону фортеці пробили російські позиції і зупинилися під містом Бирч. Пізніше вояки відступили назад до фортеці втративши 3 тисячі бійців. Подальші спроби вилазок були присічені  військом генерала Селіванова. Російська стратегія облоги Перемишля в першу чергу залежала від необхідності відбити усі спроби деблокування фортеці. Тому надпотужні бої проходили в Карпатах звідкіля очікуваався масований наступ німецьких та австрійських військ через перевали Лупковські-Пршемиськ і Ужгородський загальним напрямком на річку Сан. Бої, котрі відбувалися на висоті 1000 метрів стали справжнім випробуванням. До холоду додавалося також погане забезпечення  спорядженням та продовольством обидвох сторін.

Капітуляція

В лютому гарнізон Перемишля використовуючи успіхи на Буковині отримав невелику перерву, про те не зміг прорвати російську облогу. Згодом генерал Селіванов отримав підмогу в особовому складі та крупнокаліберні штурмові гармати. Тепер комендант Кусманек потрапив у безвихідне становище через проблеми з продовольством. Майже усі запаси продуктів підійшли до кінця. Денний раціон харчів з початку року суттєво скоротився. Солдати отримували лише 250 грамів хліба на обід та кусочок м’яса.

Голод

Протягом зими у фортеці панував голод.   В кінці лютого кількість людей у фортеці зменшилася на 24 тисячі солдатів.  До початку березня було вирізано на м‘ясо  не тільки усю рогату худобу але й 13000 військових коней гарнізону. Єдиними м’ясопродуктами залишилися концерви, але як вияснилося значна їх кількість стала непридатною до вжитку. 50 тисячам жителів міста та 120000 військовим гарнізону було необхідно для  харчування величезна маса продуктів. Було зарізано  на їжу всіх домашніх тварин. Залишили тільки 2 тисячі чистокровних коней офіцерів. Остання порція хліба (один буханець на чотирьох осіб) була видана 18 березня. Росіяни були добре поінформовані про ситуацію у фортеці, про кількість продовольчих запасів, розташування полків, кількість поранених і хворих. Активних наступальних акцій проводилося менше, зате розвідка діяла інтенсивно. Місцеве населення, яке не покидало своїх спалених сіл, важко переносило наступи військових. Селяни жили в землянках, підвалах розвалених будинків і гинули від голоду та обстрілів артилерії з двох сторін. Після невдалої спроби австрійської армії захопити продовольчі склади в Мостиськах і Судовій Вишні Перемишльська фортеця стала готуватися до капітуляції.

Ендшпіль

Росіяни розпочали останній штурм 14 березня 1915 року, використовуючи підтримку важкої артилерії, в тому числі гармат, що транспортувалися по залізничній колії. Основні форти продовжували відчайдушно оборонятися, за деякими підрахунками було використано понад 20 тисяч снарядів. Але в північному секторі слабші оборонні споруди стали не витримувати тиску гармат росіян. Під покривалом темноти комендант Кусманек спробував вивести на позиції бронепоїзд, але він був виявлений російськими прожекторами та знищений вогнем артилерії. 17 березня російські війська суттєво просунулися в південно-західному секторі. Остання надія покладалася на раптову вилазку, яка мала внести розлад в рядах росіян та дати можливість виграти час для підходу підкріплення.

Терміново зібране військо в кількості 20 тисяч чоловік 19 березня було згуртоване для контратаки, що розпочалася 0 5 годині ранку. Ядро формування складали надійні угорські частини під керівництвом генерала Тамаші. 9 годин безперервної боротьби не змогли прорвати позиції росіян. Розбиті угорські частини відступили до міста. Втрати склали 3500 вбитими та пораненими і 4000 полоненими.Наступного дня розпочалися переговори про капітуляцію. Кусманек настоював на м‘яких умовах здачі фортеці в тому числі на безперешкодному відході до Угорщини. Про те російська сторона прекрасно розуміла ситуацію гарнізону, який не мав жодного зв‘язку з своїм командуванням – було втрачено навіть літак, що здійснював перельоти з Перемишля. З свого боку Селіванов вимагав повної здачі укріплень, на що Кусманик погодився 21 березня. На 22 березня було назначено офіційну здачу фортеці.21 березня генерал Г. Кусманек видав наказ про руйнування фортеці і знищення військового спорядження. На світанку 22 березня планувалося підірвати усі гармати. О 6 годині ранку належало підірвати і зруйнувати усі форти та інші предмети і матеріали, що належали до них. Після підриву фортів передбачалося зруйнувати телефонний зв’язок. За час проведення підривних робіт усі військові частини мали знищити свої кулемети, гвинтівки, багнети й шаблі (ламати ложе гвинтівки в шийці, затоптувати замки гвинтівок в землю, по можливості в розібраному вигляді, ламати шаблі). Набої розкидувати і затоптувати в землю або кидати в р. Сян.На кожну роту зброя залишалася лише у шести осіб, насамперед у вояків, нагороджених медалями за відвагу, та в унтер-офіцерів з метою дотримання дисципліни та порядку. За повного озброєння залишалася воєнна поліція, команда для охорони полонених і рота при Штабі фортеці. Усе, що могло стати у пригоді російському війську, підлягало знищенню. За винятком залишених для командирів усі коні, у тому числі артилерійські, повинні бути пристрелені. Знищенню підлягали усі пристрої спостережних пунктів, освітлювальні апарати, сигнальні пістолети тощо. Наказ був розісланий начальникам ділянок оборони, начальнику центральної частини фортеці, начальнику 23-ї ландверної піхотної дивізії, начальникам резервів і начальнику гарнізону.22 березня 1915 р. гарнізон фортеці капітулював. У полон потрапили 9 генералів, 93 штабофіцери,2500 обер-офіцерів та військових чиновників, 117 тис. військових нижчих чинів. З них 19 тис. хворі та поранені, а також близько 16 тис. з робочих відділень і близько 4 тис. невійськових спеціалістів. Воєнні трофеї становили за різними оцінками від 600 до 900 гармат (з них лише 46 придатних), близько 20 тис. снарядів, 10 тис. набоїв. Український історик і журналіст Микола Голубець описував упадок Перемишля так: “Ніччю з 21-го на 22 березня здійнявся над містом ураган артилерійського вогню. Це фортечні батареї вистрілювали решту амуніційних засобів, щоб вони не попали в руки ворога разом з твердинею, засудженою на здачу. Над ранком почалося висаджування фортів, нищення зброї, амуніції й всяких інших засобів, після чого замаяли на знищених фортах білі прапори”.

Безплідна перемога

Втрата Перемишля відкрила можливості для просування російської армії вглиб Австрійської імперії. Серед російських міністрів і вищих військових кіл запанувала думка про остаточне завоювання Галичини. Преса розгорнула шумну кампанію, співаючи оди російській збройній силі і підносила падіння Перемишля як переламний момент у війні. Щоб засвідчити цей успіх, вибрався у поїздку на фронт цар Микола II. Для його охорони шеф жандармів Джунковський виділив у розпорядження жандармського управління воєнного генерал-губернаторства Галичини додаткові сили: 20 осіб секретної двірцевої агентури, 21 агента охоронної команди, 20 унтер-офіцерів гвардійського польового жандармського ескадрону. За час перебування у Галичині з 22 до 24 квітня 1915 р. імператор проїхав через Бродівський, Золочівський, Перемишлянський, Львівський, Самбірський, Добромильський, Яворівський, Городоцький і Перемишльський повіти. Зупиняючись у військах, нагороджував відзнаками, дякуючи за бойову службу. Микола II відвідав Львів та Перемишль. Генерала О. Брусілова, цар удостоїв звання генералад’ютанта. Своїм перебуванням на фронті Микола ІІ вирішив засвідчити “воссоединение” Галичини з Росією і підштовхнути чиновників до перетворення краю в одну із губерній імперії.

Однак російська влада протрималася лише 73 дні. Вранці 3 червня 1915 р. австро-німецькі війська вступили до Перемишля. З цієї нагоди 6 червня у місті відбувся великий військовий парад. Втрата фортеці призвела до гнітючого настрою у Росії, передусім серед армійського середовища. Велике розчарування від залишення росіянами фортеці Перемишля викликало також у їх союзників – Франції, Англії та Італії…

Автор тексту Леус Юрій. Використано матеріали з українських, німецьких та російських історичних джерел.

© Електронна газета «Старосамбірські вісті», 2012. 

Переглядів: (9579)