Уляна Вовчанчин (Грицюк)
Ангели не п’ють вина
Великі краплини раптового дощу безпорадно топилися в келихах дешевого вина. Вони гомоніли між собою на поверхні дешевого столика, здивовано замовкали гублячись в прив‘ялому оксамиті букета на столі… Дощ безцеремонно проганяв з літнього майданчика відвідувачів невеличкої кав‘ярні.
А він і не думав іти звідси. В нього свято… Єдине свято, яке і тішить, і пам’яттю болить. Її День народження! Сама ж Вона на свої дні народження не приходить вже досить давно. Та він вибачає… і так щиро сподівається, що й вона вибачила йому всі його провини.
Святкує сам. В цьому кафе. Кожного року. Майже завжди в цей день падає дощ. А він отак приходить сюди з букетом ромашок. Замовляє два келихи вина і плитку її улюбленого шоколаду. Неодмінно присідає за столик в правому кутку:
– … вона любить тут сидіти. Їй зручно звідси непоміченою спостерігати за метушнею незнайомих людей на вулиці, вгадуючи хто з них зараз щасливий. А я любив дивитися, як вона заколисує в своєму погляді день і зустрічає усмішкою вечір. Наш вечір… – думки розмовляють між собою.
Він обожнює тут сидіти. Поспішає сюди, хвилюючись, немов на перше побачення. Саме тут один раз на рік найгостріше відчувається її присутність… чи то його божевільне бажання її присутності?…
Один келих вже наполовину порожній, інший – залишається недоторканим.
– Це нічого, кохана, – подумки веде монолог дивлячись на її келих, – я здогадувався, що ангели не п‘ють вина. Ти просто так посидь зі мною…
Вечірнє місто спрагло впивається дощем. Натовп квітне парасольками. В святій скромності мокрих ромашок на столі принишкла істина: ЇЇ НЕМА.
Він допиває залишок суміші вина з дощем – свою чашу пізнання гіркої правди. Вона не прийшла. Вже вкотре. Ніколи не прийде… Він втратив її. Стає легше, коли приносить для неї ромашки на могилу він не носить. А все було б по-іншому, якби…
Важко підводиться з-за столика, дарує так і нерозпечатану шоколадку офіціантці:
– Це тобі, красуне, від Неї… – не чекаючи на “дякую” іде, роздумуючи вголос. – Ангелам мабуть і шоколад не смакує.
Дівчина бере шоколад, дивиться вслід дивакові, який весь вечір просидів під дощем розмовляючи з оберемком польових квітів. На запитальний погляд бармена співчутливо крутить пальцем біля скроні.
Відвідувач старечою ходою чимчикує в ніч. Іде додому причащатись спогадами, туди, де маленькою дівчинкою плаче його самотність, в колючих обіймах запізнілого каяття.
Переглядів: (286)
Comments are closed.