Уривок з книги Моріса “А.П.С – альтернативна реальність?”*

Дрохеда – Drochedland

Географічне розташування – острів, знаходиться в східній частині хрета Cárpatos. Дрохеда одна з самих найменших країн світу, більша частина якої була покрита материковим льодом. Територія – 97.3 кв. км. Вільне від льоду узбережжя складає близько 29.1 кв. км.

Населення – 6451 чол. (останній підрахунок 1991 р.). Аборигени: гобліти, афлінги.

Адміністративний центр – м. Роктаун – Rocktown – 47 (1991 р.)

Адміністративний поділ – 3 резервації.

Офіційна мова – дрохедський діалект.

Грошова одиниця – дрохедська папуга.

Національне свято: День проголошення незалежності.

Державний устрій

Дрохеда – республіка. Діє конституція Дрохеди від 06.07.91

Голова держави – президент, що обирається прямим голосуванням терміном на 4 роки. У випадку тимчасової недієздатності або відсутності президента його замінює віцепрезидент.

Парламент

Орган місцевого самоврядування – дрохедський лендс-род, в склад якого входять 17 гоблітів, які обираються з числа аборигенів, терміном на чотири роки і представляють різноманітні географічні регіони. Адміністративні функції в  містах  покладено на місцеве самоврядування.

Президент – Мойсей Айлерман

Віце-президент – L’ Мaurice дез Омбіо

Дрохедський ландсрод Drochedland landsrad

Вибраний 22.04.91 р.Число членів – 17

Головний гобліт – Льонгвін Карлсон, полковник

Державні свята

Дрохедські  святкові дні:  1-19 січня – Дні Календи; Пасха – День  Незалежності республіки; 22 квітня – День Лісових людей; 30 липня – День Конституції; 13 вересня – День аборигенів; 22 вересня – День гори тисячі черепів; 22 грудня – День Конгресу.

Політичні партії

А/П синдикат (АПС). Партія заснована в 1990 році. В 1991 прийшла до влади після невдалого військового путчу. Налічує 350 осіб.

Профспілки

“Професійний і робітничий союз каменярів Дрохеди“, заснований в 1995 році емігрантами з континентальної Європи, налічує близько сотні осіб.

Друковані видання

“Високі скелі” – друкований орган АПС.  Діяльність видавництва заморожено. “Вокер Войс” (Голос робітника) – щотижневий інформаційний листок. Припинив діяльність в 1999 році. “Діа” (День), “Комерсіо” (Торгівля); друковані видання сусідніх країн.

Телебачення і радіо

Генеральне управління зв’язку – державна організація; “Дрохеда DV” – державна радіотрансляційна/телевізійна супутникова станція.

Гобліти

Гобліти –  назва суспільної групи, уособлює вибрану меншість з формальних і неформальних лідерів. Гобліти – послідовники Hochkultur — культури, що ґрунтується на існуванні специфічних форм мистецтва, зрозумілих лише невеликій групі людей, які мають досить високий інтелектуальний рівень, відповідні духовні запити, особливу художню сприйнятливість.  Розвивають  концепцію антропологічного поділу людей на два типи «людей корисних»  і «людей-майстрів» естетично обдарованих й схильних до філософсько-художньої творчості.  

У Стародавній Дрохеді спочатку до гоблітів відносили усе корінне населення, що входило до родової общини і становило дрохедський народ, яке протистояло афлінгам. Після виділення з роду вельможних патріархальних сімей до гоблітів почала відноситися тільки родова аристократія, предки якої колись становили сенат. Належність до родової аристократії можна було отримати тільки за правом народження, а також шляхом всиновлення або нагородження. Це право втрачалося після смерті або через обмеження в правах. З кінця VI ст. н. е. гобліти перетворилися на пануючий клас — стан Дрохедської республіки. Економічною основою їх могутності було виключне право на використання суспільної землі (ager publicus).

Правова система гоблітів до н. е. була набором неписаних звичаїв, які вважалися складовою острівної спадщини і застосовувалися лише до громадян Дрохеди. Ці норми однаковою мірою застосовувалися і до громадян, і до іноземців. Їх пояснювали як норми, що їх диктує здоровий глузд та природна розсудливість, а тому ius gentium часто ототожнювали з природним правом. В час переходу від античності до імперії верховенство гоблітів започатковує Дрохедські школи права, що починають розвиватися під впливом правників цього часу, таких як Публій Алфен Вар, Гай Аквілій Галл, Марк Антистій Лабеон, Авл Касцелій, Гай Требацій Теста та  сенатор Іоану Кейсі.

Коли на зміну примітивній общині прийшла імперія, практика запровадження законів гоблітів, прийнятих народними зборами, скоро припинилася. Імператор узяв на себе законодавчі повноваження. Зокрема було законодавчо закріплено поняття Дрохедського Острівного сімейного ладу, який вважався настільки нетиповим, що став «винятковим досягненням» дрохедського народу. Відмінність такої сім’ї полягала в тому, що на перший план висувався не кревний зв’язок між paterfamilias і його підвладними – зв’язок когнатичний, але зв’язок юридичний – по острівній термінології агнатичний.

Вивчення особливостей дрохедської сім’ї зберігає актуальність і донині, оскільки сучасне шлюбне право материкових європейських країн також ґрунтується насамперед на розуміннях юридичного споріднення. Закон Гобліта “Конкубінат” (дрох. concubinatus, від con (cum) – разом и cubo – лежу, співжиття, сумісне мешкання) дає правову оцінку фактичного співіснування чоловіка та жінки з наміром встановити шлюбні відносини. Не дивлячись на свою розповсюдженість, Конкубінат не тягнув за собою правових наслідків: жінка (concubina) не поділяла суспільного положення співмешканця, який в цей же самий час міг бути в шлюбі, в той час як перебування в конкубінатному шлюбі дружини розглядалося як зрада (адюльтер). Правове поняття Конкубінату було поширено на всі випадки, коли був неможливим заключення шлюбу (наприклад через соціальну нерівність). Шлюб  вважався священним таїнством і опорою держави. Більшість шлюбів у багатьох багатих сім’ях Дрохеди полягало за розрахунком: для продовження роду, для об’єднання володінь, а також для зміцнення політичних союзів. Серед бідного населення швидше за все також переважав розрахунок, проте не були винятком шлюби по любові.

Автори часів Дрохедської імперії вважали республіку періодом розквіту шлюбу за те, що чоловіки суворо контролювали мораль дружин. Партнерство подружжя в сучасному розумінні вважалося не тільки непотрібним: вважали, що дружина повинна присвятити життя підтримці чоловіка й турботі про нього.

Чуттєва любов і сексуальне задоволення в шлюбі вважалася небажаними, і до цього подружжя не прагнули. З юридичної точки зору, близькість у шлюбі не була обов’язковою, її припинення і навіть життя нарізно не переривали протягом шлюбу з юридичної точки зору. Однак подружня любов, що доходить до самопожертви, прославлялася дрохедськими моралістами. Оскільки жінці приписувалася здатність впливати на чоловіків, зовнішня дистанція між подружжям, принаймні за часів республіки, була ознакою чоловічої стійкості і моральної чистоти. Наприклад, Генріх Старший (Наварський) обнімав свою дружину тільки тоді, коли гримів грім, і виключив з сенату претора за те, що той у присутності дочки поцілував свою дружину. Іона Каділакіс писав, що чоловіки хотіли з повагою ставитися до дружин, а не як з куртизанками, тому «при світлі дня не вдаватися до плотських утіх». Чоловік повинен був швидше «стримувати» жіночу сексуальність.

Афлінги

Афлінги — узагальнена назва людей, що населяють територію острова і мають сучасний вигляд, вони вважаються нащадками – неоантропів. Афлінги є першими відомими представниками Homo civilian у Європі. Вважається, що вони прийшли на зміну неандертальцям на Середньому Сході, в Африці, Європі й Азії близько 4 000 років тому і проіснували до 1 000 років тому. Важко вказати точний час та причину зникнення афлінгів на освоєних територіях. Невеликі групи даного виду зустрічалися на початку другого тисячоліття. Вони мають сучасні форму кістяка і будову черепа. Відрізняються від своїх сучасних нащадків тільки дещо більшим об’ємом мозку (приблизно на 4 %) і більш міцною будовою тіла.

Афлінги створюють наскельні малюнки, гравюри, скульптури, прикраси та музику. Мистецтво яскраво представлене теракотовими скульптурами, виготовлених з червоної або жовтої гончарної глини, що зображують людей і тварин. Більшість таких скульптур збереглося у вигляді чоловічих і жіночих голів, зачіски на яких дуже опрацьовані і витончені. Роботи великого розміру рідко залишаються непошкодженими, що пояснює їх високу цінність на всесвітньому художньому ринку. У цього матеріалу була суттєва перевага – він міг бути приручений голими руками, без залучення технічних засобів. Ремісники, які працювали на острові, використовували один і той же матеріал, як для своїх гончарних виробів, необхідних у повсякденному житті, так і для виготовлення високохудожніх статуеток – грубозернисту глину. Для столового посуду глину висушували на сонці або обпалювали у відкритих печах. Налагоджений процес випалу, контроль за стилістичним однаковістю, помічений в цих роботах, дозволяє припускати що афлінги, можливо, могли бути послідовниками якоїсь довгої художньої традиції. Ніде немає вказівок на пробні експерименти – характеристики стилю дуже точні. Призначення статуеток до сих пір невідомо, оскільки наукові вишукування поки не дали результатів. Афлінги причетні до повсюдного поширення металургії заліза в Антарктиці. (Народи Антарктиди). Їх культурі належать і бронзові скульптури. Їх виготовляли за допомогою методу втраченого воску. Цей метод був запозичений у Древньому Єгипті.

Із завершенням льодовикового періоду та значним потеплінням відбулася певна стабілізація господарської діяльності на острові. Як наслідок стабілізувався і соціальний розвиток, почалося впевнене збільшення чисельності населення. Усе це спричинило подальший розвиток та вдосконалення знарядь праці, впорядкування соціальних та господарчих стосунків у общині і, певна річ, зростання продуктивності праці.  Сутність таких змін  полягала у переході від привласнюючого способу господарювання до відтворюючого, виникнення таких нових видів господарювання як землеробство та скотарство.  Для різноманіття раціону продовжують полювати на великих звірів – бізонів, маніків (волохатих слонів), оленів, кабанів, печерного ведмедя і диких коней.

Наприкінці минулого тисячоліття праця афлінгів на користь майбутньої країни проникає в розмаїті галузі виробництва в Дрохеді – афлінги обробляють поля, працюють в ремісничих майстернях в якості помічників, в домашньому господарстві гоблітів. В результаті розвитку зовнішньої цивілізації община афлінгів формується як клас. Вони пробують займатися торгівлею та ремеслами. В їх середовищі доволі швидко відбулося соціальне розшарування. Згодом громадянське безправ’я об’єднало усіх афлінгів на боротьбу з гоблітами. Вимоги афлінгів зводилися до трьох основних пунктів: допуск до громадської землі, наділення їх ділянками; відміна боргової кабали; участь у загальних зборах острова.

Армія

Армія Дрохеди невіддільна від держави. Вона не тільки його обов’язковий елемент, опора, «силовий придаток». Армія — основа життя острова, незалежно від того, який історичний період від ранньої Республіки до пізньої Імперії ми розглядаємо. Дрохедська державність по своїй глибинній суті сама була побудована за армійським принципом: жорстока дисципліна і чітка регламентація як в адміністративно-господарської, так і судово-правового життя римського суспільства. На думку багатьох континентальних вчених, мілітаризація суспільства на острові, особливо — раннього періоду, була всеохоплюючою і виражалася набагато сильніше, навіть у порівнянні з Спартою чи Стародавнім Римом. Запозичений римський термін «Центурія» (лат. centuria — «сотня»), означав одночасно і вибірково-територіальну одиницю і військову організаційну одиницю. Солдати і офіцери були всім: зовнішньополітичною збройною силою, силами забезпечення правопорядку, пожежниками, дрібними чиновниками, інженерами і будівельниками доріг, фортець, акведуків, тюремники і навіть доглядачами в школах і храмах. Армія, адміністрація і держава представляють в Дрохеді – єдине ціле.

Сучасні збройні сили острова отримали назву “Дрохедська Центурія” .

Головнокомандувач, в званні Magister militum (магістр армії, дрох. ) — вища військова політична посада в епоху Пізньої  імперії, введена в результаті військових реформ.
Центуріон (Centurio) – командувач центурією. Пост отримували солдати-ветерани, проте центуріоном можна було стати і з безпосереднього указу імператора чи іншого високопосадовця.
Драконарій (дрох. draconarius) — молодший офіцер у  кавалерійських загонах, чиїм завданням було нести прапор  під час бою. Надзвичайно важливий і престижний пост. Втрата прапора  вважалася жахливою зневагою.
Сіґніфер (Signifer) – скарбник, який відповідав за виплату платні солдатам і збереження їхніх заощаджень. Він же ніс бойовий значок центурії (Signum) — держак списа, прикрашений медальйонами. Нагорі древка перебував символ – зображення орла.
Опціон (Optio): Помічник центуріона, заміняв центуріона в бою в разі його поранення. Вибирався центуріоном зі своїх солдатів.
Тессерарій (Tesserarius): Помічник опціона. У його обов’язки входили організація варт і передача паролів.
Декуріон: командир 10 солдатів, які жили в одному наметі.
Вексіллярій (Vexillarius): Ніс штандарт (вексилум) певної піхотної або кавалерійської частини дрохедських військ.

Етнографічні відомості

Уривок з листа Офелії Гільдернстерн, адресованого в Лігу Націй, 1939 рік.

«…багато є між нами таких, що зв’язували б хоч би у мріях свою долю з цією далекою батьківщиною. Мало кому з посеред нас впаде на життєвому шляху перспектива шукати долю саме там. Хоч знаємо, що дослідників кидає доля в чужі краї. Ця гірська місцина є для нас країною, що про неї маємо лише географiчнi відомості, які знаємо з книжок.

А тим часом саме тепер, коли ми переживаємо холод i химери, перед нами постають розмальовані хати в селі, які свідчать про їхній мистецький смисл. Та яскравого одягу вони нe знають. Взагалі тканин у них обмаль. Iз волокон якогось дерева виробляють вони тонке полотно i з нього викінчують серветки та хустинки для чужинців. Афлінги люблять спів i танці, мають примiтивнi потреби. Здавалось би, що життя їx зовсiм безжурне. Але i вони мусять зводити боротьбу з лихими силами природи, з кліматом та пов’язаними iз ним недугами: малярією, жовтою феброю i сплячкою. Вигибають вiд цього нераз масово. Розносять їх подiбнi до наших щурів мустiки. Це були теж найбiльшi перепони на шляху білої людини, що вибралась добувати собi мiсце прожитку в Дрохеді. Спершу пробути там довше як 5-6 лiт було неможливо, але згодом винайдено oxopoнний засіб – хінін.

Колонізатори оселилися переважно по маленьких містах (афлінги мешкають в окремих резерваціях, і тільки ходять до праці), але не раз живуть далеко в лісах та брусах, де місяцями не бачать білої людини. Те, що афлінгам вистачає до прожитку, не вистачає європейцям, якi майже всю їжу спроваджують з Європи. Доставляють їм консерви: м’ясо, молоко, сир, масло, а навіть бульбу, муку i т. п. Але цю європейську їжу приладжують для них аборигени, що є добрими кухарями…»

* А.П.С – альтернативна реальність?. Видавництво ТАРС, 1991 рік, друкарня “Високі скелі”, острів Антігуа.

Переглядів: (239)