Повість «…ні хліба, ні води…»
В цьому творі мова йтиме про німецький табір військовополонених воїнів червоноармійців в м. Хирові, Старосамбірського району, Львівської області, який функціонував з червня 1941 року по липень 1942 року.
Повість «…ні хліба, ні води…», що отримала диплом ІІ-го ступеню на XV конкурсі ім. Мирона Утриска, ще немає на сторінках сайтів Інтернету, однак її автор Михайло Галевич поділився витягами з цієї повісті в віснику конкурсу «З вершин і низин», т. 2, 2012 рік та з прихильниками історії у цьому поданні.
Від автора.
«Земле рідна, пам’ятай нас всіх і кожного окремо…»
(слова з пісні до кінофільму «Тривожні дні і ночі»)
Дорога робить крутий поворот і веде вгору, минаючи житлові будинки та приміщення місцевої лікарні – з одного боку та ворота колишньої військової частини – з другого боку. Ще один жилий будинок і погляду відкривається порослий травою пустир посеред якого постає кам’яна піраміда з Хрестом на вершині.
Підходимо і читаємо вибиті на гранітній плиті слова: «Промов молитву подорожній за 14 тисяч вояків, що померли від хвороб і голоду від рук фашистів в концентраційному пересильному таборі в роки Другої світової війни». Дибом стає волосся і голову глоде думка: За що? Чому?
Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Амінь.
Відкиньмо горе. Нехай у наших душах живе не лише воно, а й світла пам’ять про тих, хто більш за все на світі хотіли б бачити нас, живих і усміхнених.
•
Прикарпатський край наче створений для поетів і любителів прекрасного, бо він сам як пісня, як легенда. Іноді здається, що навіть час тут зупинив свій біг і спраглими очима дивиться на красу Карпат.
Ця краса ховає в собі безліч цікавого: природних явищ, подій, легенд, трагедій, смуток і радість, народження і смерть.
Не знаю, чи всі мене зрозуміють, коли скажу, що спогади про війну найдорожчі для її очевидців. Не найкращі, звісно, бо війна має дуже багато паскудного, а в певному сенсі є найважливішими, такими, що стосуються нашого особистого знання про окремі фрагменти загальної історії.
У нескінченному плині історії тільки час відокремлює головне від другорядного, дріб’язкового, загальнолюдське від особистого. Для учасників і сучасників Другої світової, складовою частиною якої була радянсько-німецька війна, головним стало все – страх смерті, благородний гнів, лихоліття тяжких випробувань і безмежна радість перемоги. Війна спопеляючою блискавицею пронизала серця і душі, опалила кожну сім’ю та оселю, кожне життя. Її гірка правда ніколи не полишить нас. Саме тому війна й досі не закінчилася для багатьох. Для фронтовиків вона – у спогадах, ранах і нагородах, які дотепер знаходять своїх героїв. Для вдів, матерів і дітей, усіх тих, хто не дочекався рідних з далеких фронтів, вона – у скорботі й надії дізнатися про місце їх загибелі, поховання. Для нас війна – вічно у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого,досвідом боротьби і подолання труднощів, самозречення й відданості, мужності і непокори. Війна незакінчена поки не пошановано останнього полеглого солдата.
Зараз, коли годинник історії відраховує друге десятиліття двадцять першого століття, ми все частіше й частіше подумки вертаємося назад, до найкровопролитнішої в світовій історії війни. Необхідність цього зумовлена величезним значенням тих незабутніх подій та бажанням краще зрозуміти, куди йдемо тепер і що чекає нас завтра.
•
Війна… Біль людей, ганьба людей. Чотири роки війни не забути, не викреслити з життя більше ніж 20 млн. наших земляків-українців, яким на долю випала служба в армії на цій древній землі в роки Другої світової війни, і зокрема, подій 1941-1945 років – радянсько-німецької війни. Не загоїти душевні рани сотні тисяч сімей, котрі втратили своїх синів, братів, чоловіків, коханих, батьків — свою надію, своє майбутнє…
Немає чим виправдати втрати на цій війні. Нам ніколи не повернути дев’ятнадцяти-двадцятилітніх, які назавжди залишаться молодшими за своїх однолітків. Нам ніколи не повернути батьків і дідусів, матерів і бабусь, сестер і коханих, молодий цвіт, що мав формувати націю. Але пам’ять людська не повинна бути втрачена. Тому й мета даного твору: донести до всіх нас пам’ять про тих людей, через долю яких пройшла війна.
Для вчених, що досліджують воєнну історію дуже важливо щоб були достовірні довідкові матеріали і статистичні дані, без яких вони не можуть провести різноманітні дослідження, публікації і т. п. подеколи такої інформації немає зовсім, або ж є той «мізер», що засвідчує факт який був, але матеріалів в архівах не збереглося. Немає і людей, що були свідками цих подій, трагедій, бо вже не живуть на цьому світі. Ті ж, що пережили війну, в своїй більшості вже немічні старі люди, але вони не були учасниками подій, які потрібно дослідити. Учасники подій лежать в іменних і безіменних могилах і просять молитви у подорожніх за кращу долю для своїх нащадків.
Я не беру на себе відповідальність за достовірність даних про події. Вони є десь в архівах, до яких я частково звернувся по допомогу. Я ж пишу про те, на підставі чого я зіставив матеріали, аналізуючи скупі архівні дані, розповіді очевидців, публікації, де згадується ця місцевість.
А може так і було. І нехай ця тема буде не популярною, але це фактична подія Другої світової війни, без політичного підтексту і замовлень.
Мовою оригінальних відомостей подаю інформацію:
Разные архивные документы размещены в:
ДАРФ – ГАРФ(Государственный архив Российской Федерации)
ЦДАГО – Центральный Государственный архив гражданских объединений Украины
ЦДАВО – Центральный Государственный архив высших органов власти и управления Украины.
ДАМО – Госуларственный архив Николавской области
BAB – расшифровка : Reichshauptkasse Beutestelle/ 1940-1945 / Пункт приема трофеев Главной кассы Рейха (точно не знаю : можно спросить в Федеральном архиве в Берлине)
Там тоже есть списки военнопленных.
Федеральный архив в Берлине Bundesarchiv Postfach 45056912175 Berlin
MAF – Федеральный военный архив во Фрайбурге/ Брейсгау/, сокращенно: BAMA (Bundes Archiv Militar Archiv).
Name/Bezeichnung: Bundesarchiv – Milit?rarchiv
Strassenanschrift: Wiesentalstr. 10
Land/PLZ/Ort: DE 79115 Freiburg
Briefanschrift: DE 79024 Freiburg
Telefon: 0761 47817-0
Telefax: 0761 47817-900
eMail: militaerarchiv@barch.bund.de
И еще: Name/Bezeichnung: Bundesarchiv (BArch)
Strassenanschrift: Potsdamer Str. 1 – Потсдам
Land/PLZ/Ort: DE 56075 Koblenz – Кобленц
Briefanschrift: DE 56064 Koblenz
Telefon: 0261 505-0.Telefax: 0261 505-226
Bayreuth, Bundesarchiv (95445)
Berlin, Bundesarchiv (10707)
Berlin, Bundesarchiv (12205)
Dahlwitz-Hoppegarten, Bundesarchiv (15366)
Freiburg, Bundesarchiv – Milit?rarchiv (79115)
Ludwigsburg, Bundesarchiv (71638)
Rastatt, Bundesarchiv (76437)
Sankt Augustin, Bundesarchiv (53757)
Користуючись нагодою хочу також повідомити читачам, що спільними зусиллями ентузіастів нам вдалося знайти співчуття до жертв у Федерального Канцлера Німеччини Ангели Меркель. Вона, реагуючи на мій лист, дала вказівку відповідним особам знайти в Бундесархіві у Фрайбурзі відомості щодо німецький табір військовополонених воїнів червоноармійців в м. Хирові. Було знайдено два файли (можливі списки військовополонених). Рекомендовано викупити їх в архіві по 200 євро. В мене немає ні закордонного паспорту, ні візи, ні грошей для проведення цієї акції. Звернення до Народного депутата України А. Тягнибока з проханням сприяти в отриманні файлів були ним проігноровані. Наступне звернення до Народного депутата України А. Лопушанського з цим же проханням залишається без відповіді. Таким чином «слуги народу» порушують Закон України «Про звернення громадян»…
Та насамперед трохи історії:
Інформаційний звіт про пошукові дослідження у м.Хирів Старосамбірського р-ну Львівської області.
Згідно дозволу Хирівської міської ради 25-27 липня 2007 року пошукова група громадської організації «Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять» здійснювала розвідкові дослідження на території колишнього концтабору для військовополонених червоноармійців у місті Хирові Старосамбірського району Львівської області.
За існуючою інформацією, територія збудованої у 1906 році на південній околиці міста Хирова єзуїтської школи-конвікту (приблизно 600 гектарів), періодично використовувалась для військових потреб. Зокрема, впродовж 1914-1915 років тут було розташовано госпіталь для поранених вояків, де одночасно перебувало біля 4000 солдатів. З вересня 1939 року і до червня 1941 року в приміщеннях хирівського єзуїтського конвікту базувалася військова частина РСЧА. Приміщення велике, розташоване в стратегічно вигідному місці напідвищенні над містом.
У роки Другої світової (1941-1943 рр.) в будівлях розташувався табір для радянських військовополонених, а з другої половини 1943 року – німецький військовий госпіталь. З серпня 1944 року на цій території розміщувалися військові частини МО СРСР. Останній господар – 80-тий окремий аеромобільний полк Збройних Сил України дислокувався тут із 1979 по 2003 роки.
За свідченнями старожилів під час німецької окупації у таборі для військовополонених гітлерівцями було знищено близько 10 тисяч радянських солдатів та офіцерів. Очевидці розповідали, що екзекуції виконувалися шляхом розстрілу. Поховання тіл загиблих здійснювалося у шести великих траншеях на північному пологому схилі пагорба на ділянці близько 300 кв.м. У ями також скидали померлих від непосильних умов перебування у концтаборі. Умовна середина ділянки де здійснювалися захоронення – пам’ятний хрест встановлений у 2000 році.
Місцева жителька, яка переїхала до Хирова наприкінці 70-х років ХХ сторіччя і працювала службовцем у військовій десантній частини розповіла, що на місці цих поховань командування десантного полку планувало звести капітальну будівлю медико-санітарної роти. Будівництво розпочалося у 1980 році. Однак після того, як військові наштовхнулися на численні людські кістяки, командир військової частини наказав котлован засипати, навезти додатковий шар ґрунту і засадити ділянку деревами. Повторні земляні роботи на цій території проводилися декількома роками пізніше. Під час прокладки газової труби було викопано траншею, в якій так само було знайдено людські скелети. У 2000 році на цьому місці активістами громадської організації «Козацький кіш ім. Б. Хмельницького» було встановлено пам’ятний хрест (на фото).
Пошуковою групою громадської організації «Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять» було закладено чотири шурфи глибиною орієнтовно 2,5-3 метри. Верхній пласт ґрунту до глибини приблизно 0,5 м складався з будівельного (цегла, щебінь, фрагменти бетону) і побутового сміття. Нижче залягав шар суглинку світло-жовтого кольору. На відмітці приблизно 2 м знаходився прошарок щільної в’язкої глини голубого кольору з добрими консервуючими властивостями. Людські останки вдалося простежити на глибині 2,5 м. Результати досліджень дозволяють стверджувати, що тіла загиблих скидалися в ями у хаотичному положенні, перекриваючи один одного. Поховання багатошарові. Товщина прошарку з людськими остеологічними залишками в місцях розкопок складала 0,3-0,6 м. Поверхня деяких кісток обпалена, що дозволяє припустити факт термічної обробки тіл, зокрема тих які знаходилися зверху (були облиті бензином і підпалені). Останки, що були під ними, завдяки консервуючим властивостям ґрунту збереглися досить добре. В багатьох випадках на останках зберігся одяг, взуття тощо. Поруч із скелетами виявлено супровідний матеріал. Зокрема: рештки одягу, шкіряних ременів, алюмінієва миска, олівець, клаптик паперу (газети ?) із текстом надрукованим слов’янськими літерами, чорнильна ручка, а також радянська монета номіналом 3 копійки 1940 року карбування. На одному з останків збереглися рештки шкіряних чобіт. Рівень залягання людських остеологічних залишків у всіх шурфах приблизно однаковий – 2,5-3 метри.
Виходячи з положень «Тимчасового порядку здійснення на території України пошуку, ексгумації та перепоховання останків осіб, які загинули внаслідок воєн, депортацій та політичних репресій, і впорядкування місць їх поховання» ексгумація останків не проводилася. Після складення «Акту про встановлення місця поховання…» ями від шурфів були засипані, а територія розкопок впорядкована.
Таким чином, в результаті розвідкових досліджень, проведених пошуковою група громадської організації «Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять», було підтверджено факт знаходження на території колишнього військового містечка у м. Хирів поховань червоноармійців, які загинули в німецькому концтаборі для військовополонених. Виходячи з бажань місцевої громади на цій території планується спорудження монументу в пам’ять жертв фашистської окупації.
•
А тепер уявімо собі, що в циліндрику білого металу, який слугував контейнером для пігулок, що їх споживав один із німецьких вояків, було знайдено дрібно списані аркуші блокнотного паперу з записками очевидця. Аналізуючи написане бачимо, що він помер в дні існування табору для військовополонених, а отже бачив і пережив події.
Михайло Галевич
Повість
«…ні хліба, ні води…»
Я, Безкаравайний Іван Павлович, простий солдат 196 полку 99-ї стрілецької дивізії з 22 по 27 червня 1941 року, разом з прикордонниками, вів запеклі бої в Перемишлі і в зоні відповідальності дивізії. Кілька разів ми з побратимами були в місті і покидали його, а відступивши знову атакували, при цьому відтягуючи на себе значні сили німців, що рвалися на територію моєїбатьківщини.
Народився я у 1918 році. Виріс і працював слюсарем, після закінчення 8 класів школи, в депо передмістя Києва. Одночасно вчився я у вечірній школі, щоб здобути повну освіту. Моя мрія була вступити до педагогічного інституту і здобути професію вчителя-історика. В 1940 році мене призвали до Червоної Армії. І ось тепер я воював. А жагу таланту вчителя – історика висловлюю в цих рядках.
28 червня дивізія розпочала організований відступ з Перемишля. Та не всім судилося відірватися від німців, що переслідували по п’ятах наші військові частини. Німці вже вели бої під Львовом. Ми ж виривалися з оточення. Зараз вже й не пам’ятаю назви того села на березі Дністра, де потрапив в полон після того, як поряд зі мною розірвався снаряд і мене контузило. Широко розкритими очима я дивився на ковані чоботи німецького солдата, що стояв на краю ями, в якій я прийшов до тями. Він щось лопотав на своїй мові і поводив дулом автомата, очевидно наказуючи мені піднятися і йти з ним. Страшно боліла голова. Я вибрався з ями і стояв напівзігнувшись перед німецьким воякою ще повністю не усвідомлюючи, що це полон. Пілотку я загубив. Якісь інші німці зірвали з мене ремінь на якому висіли підсумки для патронів і фляга з залишками води. Мене обшукали – забрали записник і солдатські документи. Сонце палило немилосердно і мені дуже хотілося пити. Прикладами гвинтівок німці виштовхали мене і ще одного червоноармійця на дорогу і заставили сісти на обочині поряд з ще двома солдатами, що також потрапили в полон.
По дорозі браво йшли німецькі солдати. Їх хода, веселий регіт і мелодії губної гармошки завдавали невимовного болю моїй змученій голові. На тілі в мене не було жодної рани та м’язи рук, ніг та грудної клітки несамовито боліли, так ніби від биття палицею. Такого болю я не відчував навіть після тренувань. Я був фізично розвинений солдат. Займався гирьовим спортом. В полку неодноразово був переможцем змагань.
Сиділи ми довго. До нашого гурту приєднувалися ще солдати, яких німці виловлювали в селі, що його наш полк минув ще вранці. До гурту німці приєднували і цивільних, яких виловлювали при спробі перейти Дністер. Ми потрохи почали знайомитися, розмовляючи шепотом, щоб не дратувати двох німців, які нас охороняли. Моїх однополчан не було, але всі ми служили в одній дивізії і спільно відступали з під Перемишля.
Вже вечоріло. День 29 червня був на завершенні. Ми дуже хотіли їсти, а ще більше пити. Останній раз я снідав перловою кашею ранком і пив ароматний чай, а зараз тихенько витягував пучками пальців крихти роздрібнених сухарів з кишень галіфе, клав їх собі в рот та ділився з сусідами.
На мотоциклі під’їхав якийсь офіцер і наказав солдатам піднімати нас і шикувати в колону по двоє-троє. Нас повели, як отару овець в село, в якому я вже був ранком. На подвір’ї однієї з хат стояв лемент. Солдати і вівчарки оточили юрбу наших бійців та прикладами гвинтівок і цькуванням собак заганяли їх до стодоли. Така ж участь чекала і нас. В стодолі вже не було вільного місця, а полонених все запихали і запихали. Дехто, підсаджуючи один одного, поліз на горище, де зберігалося сіно. Я ж, з ще одним солдатом, прилаштувалися біля віконця, що було прорубане в стіні для вентиляції, а може для проходу кота, бо більша живність там вміститися не могла. Стіни стодоли були зложені з доброго дерева і зруйнувати їх можна було лише з допомогою інструменту, який німці очевидно винесли заздалегідь.
На подвір’ї добротної, великої хати голосно реготали німці, палав вогонь і смачно пахло печеним м’ясом. Для нас не було ні хіба, ні води, не кажучи вже про якесь вариво чи печеню. Мій живіт і животи сусідів тихо бурчали. Потомлені подіями дня, що минув солдати в стодолі поволі переставали гомоніти і засинали. Я не вчувся, як заснув. Прокинувся від криків німців і гавкоту собак. Нас виганяли з стодоли, шикували на дорозі села і готували до маршу в невідомому напрямку. В стодолі чулися постріли, мабуть добивали ранених, а може тих хто намагався сховатися в сіні.
Ми йшли на захід польовими дорогами в хмарі пилу під променями сонця, що раз більше і більше гріло наші плечі і голови. Наступила друга доба мого поневіряння. Ми були голодні, виснажені, без води. Раз по раз в тилу нашої колони чулися постріли. То німці добивали змучених, зранених солдат. Їх відтягували на обочину дороги і залишали як псів.
Сонце вже минуло зеніт. Попереду була якась річка. Єдиний міст через неї був зайнятий німецькими військами, що рухалися на схід. Нам приказали йти вбрід. Всі враз кинулися до води. Німці реготали і спускали на нас вівчарок, які з радістю відчуття забави кусали тіло червоноармійців, заганяючи їх у воду. Вода доходила до поясу. Для нас це було спасіння. Ми навмисне падали у воду, щоб намочити свій одяг і змити порох доріг. Солдати пили і не могли напитися. Вода стала брудною і лише течія спасала від тої каламуті, що її підняли з дна ріки декілька сотень ніг. Дехто пробував від’єднатися від гурту, щоб напитися чистої води, але тут же лунав постріл і мертве тіло пливло водою під міст. Нас виганяли з води стріляючи над головою, знову шикували в колону та гнали далі і далі на захід, оминаючи села. В чоботах булькала вода, а одяг поступово висихав, ставав грубим і боляче муляв тіло. Спасіння не було, лише одна надія, що муки скоро закінчаться і наступить ніч, яка принесе спочинок. Від випитої води крутило в животі і дуже була велика потреба випорожнитися. Солдати робили це не зупиняючи хід. Німці реготали і кричали по своєму – Russen – S?ue ( росіяни – свині).
День був довгий. Лише під вечір німці завернули голову колони в село. Нас загнали в корівник. Корів там не було, але були в коритах залишки меленого вівса і кукурудзи. Наввипередки бігли солдати до тих корит та вигрібали те, що недоїли корови і пили з відер воду, якою їх поїли. Їди на всіх не вистарчило. Я був майже в кінці колони і мені не перепало нічого. Може то й добре, бо більшість солдат на ранок вже корчилися від болю в животі та бігом знімали штани, щоб випорожнитися від залишків їжі. А німці знову виганяли нас на дорогу.
•
Знову нещадно палило сонце. Тіло вже не відчувало опіків сонячних променів. Ноги самі по собі ступали в товстий шар пилу, що хмарою піднімався над колоною знедолених людей. Страх смерті тримав їх на ногах і гнав кудись вперед – на захід. Лише поодинокі здавалися на її милість і навіки залишилися безіменними – тими, що пропали без вісти.
Після обіду, якого ми так і не отримали, однак знову побували в якісь річці, де напилися не зовсім чистої води, ми знову рушили дорогами в незвідане. Згодом прибули в якесь село. Очевидно іншої дороги не було і нас погнали сільською дорогою.
На вході до подвір своїх осель стояли господарі. Жінки, дивлячись на нас, кінцями хустин витирали очі, з яких капали сльози. Малеча раз-по-раз підбігала до колони і тикала в руки, першому хто попадався на її шляху, то кусень хліба, то згорточок з якоюсь їжею, то плящину з водою чи молоком. Німці відганяли дітей прикладами гвинтівок, цькували собаками, але їжу в полонених не забирали. Отримані продукти червоноармійці тут же ділили між собою. Їжа зразу ж безслідно зникала в голодному роті щасливчика. Мені перепала пляшка з молоком і я ділився ним з солдатами, що були поруч.
Ми йшли все далі на захід. Там на горизонті були гори. Поодинокі люди, які нам зустрічалися по дорозі, говорили на українській мові. Ми були ще на нашій території.
На ніч нас знову загнали в чиюсь стодолу. Там ми доїли те, що залишилося з подачок селян і тривожно засипали очікуючи наступного дня. Ранком нас знову шикували в колону, котра як сіра змія просувалася сільськими дорогами до пункту призначення. Під вечір, змордовані, голодні, без води ми підійшли до підніжжя гір.
З вершини одного із пагорбів відкрилася панорама великого населеного пункту. Тоді я ще не знав, що місто мало назву Хирів. Місто розділяла ріка і залізна дорога. На поле, що примикало до ріки з одного боку, сідали і злітали літаки. На іншому березі ріки компактно розмістилися багатоповерхові будівлі.
Через декілька годин ми підійшли до брами новозбудованого табору, що була єдиним цілим високого паркану з колючого дроту. Перша і друга брами були широко відчинені. З обидвох боків дороги на вході в цей табір стояли солдати з товстими дерев’яними палицями, якими били полонених куди попало. Одночасно солдати витягували з колони цивільних людей, яких відводили в прохід між дротами, а нас як отару овець, заганяли виділеними проходами в клітки обнесені колючим дротом площею 100 на 50 метрів. В цих клітках тримали в’язнів з першого дня створення табору.
Стомлені походом, спекою, голодом, відсутністю води ми падали на землю і зразу ж засинали.
Ранком 2 липня ми проснулися від криків німецьких вартових, які вимагали піднятися з землі і шикуватися в шеренгу по одному. Нас заставили порахуватися. В клітці, куди я попав, було рівно 50 осіб. Прохід до клітки було звільнено і в нього ввійшов загін німецьких солдат. Десять автоматів було направлено нам у груди. За шеренгою німців на поставлений стілець заліз худий німець і ламаною російською мовою доводив до нашого відома інформацію – куди ми попали і які наші права. Подібне дійство відбувалося по всій території табору. Ні я, ні інші полонені особливо не прислухалися до мови німецького офіцера, але за кожним його реченням звучали слова – розстріл і смерть. Це повернуло нас до сприйняття сказаного.
По завершенні промови нам наказали по одному підходити до столів, які появилися невідомо звідки. Перед столом військову форму кожного оглядав німець та відділяв воїнів молодшого і старшого командного складу в окремий гурт, де були командири Червоної Армії. За столом сидів якийсь німецький писар, що записував наші прізвища і імена, місце народження і національність. На спині гімнастерки кожному фарбою написали на німецький мові – «військовополонений». Поряд зі столом стояв лікар, який наказував кожному роздягнуся до пояса та заглядав в рот та під пахви. Інший німець критично оцінював поставу кожного і тільки за відомими лиш йому параметрами сортував військовополонених. Вже пізніше ми дізналися, що так визначали євреїв. Їх подальша доля була страшною. Без їжі і води, з постійними тортурами, шляхом биття палицями, більша половина з них померла в перші ж дні. Ті що вижили через пару тижнів були розстріляні.
Клітка наповнилася новими військовополоненими. Нас було вже до 100 осіб. Всім видали маленькі алюмінієві миски і наказали йти брати їжу. Щось подібне до супу своїм теплом частково наповнило наші змучені голодом шлунки. Більшість в’язнів після такого обіду корчилися в муках від корчів в животах. Не оминула ця участь і мене. Через деякий час болі завершилися, а відчуття голоду ще більше посилилося. Змучені страшним голодом ми поїли всю траву. Наступні дні перебування в таборі викликали лише бажання припинити своє життя на цьому світі. Дехто з військовополонених в приступі безсилля кидався на колючий дріт, намагаючись вибратися з клітки. Тоді німці стріляли по клітці і гинув не тільки той солдат, але й два-три, що попали під кулі.
В’язні 3-5 разів на день проходили навчання табірним законам, а саме – як поводити себе при зустрічі з табірним керівництвом. На таке навчання нам відвели 5 днів.
Дні йшли за днями. Змін не було ніяких. Нас почали виводити з табору на роботи в місто. Кормили раз в день. Води не давали.
Вже в середині липня в таборі почали появлятися цивільні в’язні. Їх розміщали в окремі клітки і посилено охороняли. Ті, хто завжди все знав, розказували, що німці масово виловлюють націоналістів. Вже в кінці липня вони почали десь зникати. Виявилося, що німці вивозили їх в табори смерті на території Польщі і Німеччини.
Така ж участь чекала і жителів навколишніх сіл. Жінки, діти, пожилі люди віком до 60 років почали прибувати в табір десь на початку вересня місяця. Їх тижнями тримали в окремо відгородженому закутку та зовсім не кормили, а пізніше вели на вокзал, грузили як худобу в вагони і везли на захід. В дні коли їх відправляли на вокзалі стояв такий лемент, що його ми чули так ніби самі були поблизу цієї відправки.
Окремо тримали євреїв. Їх також заганяли у вагони та відправляли в табори смерті. Скажу, що дивний це народ. Вони мовчки зносили всі знущання. Декого з них пострілом в потилицю вбили на краю викопаних ровів. Перед розстрілом вони голосно читали свої молитви.
Табір розмістився на території колишньої військової частини Червоної Армії. До вересня 1939 року тут була школа єзуїтів, величні будівлі якої нависали над табором. Під самим дахом центрального входу в одну із будівель було розміщено, частково пошкоджений барельєф з словами на латині. Напис зміг прочитати один з поляків, що також був в’язнем табору з числа цивільних. Він казав, що напис «DEO, PATRIAE, AMICITAE» мав значення: «Служи БОГУ, ВІТЧИЗНІ, ПРИЯТЕЛЯМ». Слово БОГУ було пошкоджено. В частині тих приміщень були казарми охорони табору та жили німецькі офіцери. Частину комплексу займала католицька церква – костел, що мав назву Святого Йосипа. Та його стіни були зовсім знищені, а на даху не було хреста. На території, де розмістили військовополонених, ще вгадувалися площі впорядкованих земельних ділянок. За часів Конвікту, саме таку назву мала школа, тут був справжній рай. Тепер це було пекло, в якому всі ми мали вижити, або ж померти, як це накреслено нам Всевишнім.
•
Тепер тут пекло в якому ми гинемо від хвороб і голоду. Лише віра у Всевишнього, Матір Божу і її сина – Ісуса, віра що ми спасемося – дає нам життя.
•
Майже кожен військовополонений, віруючий чи невіруючий, розмовляв з священиком про щось своє. Я довго вагався. Чи підходити мені до нього? Я не знав про що буду його питати, але підслухавши розмови інших – наважився і підійшов. Розмова зав’язалася сама собою. Священик питав мене чи маю я сім’ю, скільки мені років, чи вірую я в Бога, чи знаю молитви. Я сам попросив його навчити мене найпростішої молитви, з допомогою якої я зможу зберегти своє життя. З цією молитвою до Пресвятої Богородиці я просипався і засинав. Я просив її заступництва перед Всевишнім в часи найстрашніших мук і в праці, і холоді, і в голоді.
Преславна Вседіво, Мати Христа Бога, принеси мою молитву Синові Своєму й Богу нашому, щоб спас Він Тобою душу мою!
Всю надію свою на Тебе покладаю, Мати Божа, захисти мене під Покровом Своїм!
Благого Царя Блага Мати, Пречиста і Благословенна Богородице Маріє! Милість Сина Свого й Бога нашого вилий на знеможену душу мою і своїми молитвами настав мене на добрі діла, нехай останок часу життя свого чеснотно перейду і Тобою Раю досягну, Богородице Діво! Амінь.
Священик сказав, що кожна людина має свого Ангела-хоронителя. Мій Ангел мене оберігав. Я не знаю, чи виживу в цьому пеклі. Зараз пишу потайки про пережите на листочках паперу огризком олівця, які знайшов під час розчистки заваленого будинку в місті. Ховаю свої записи в футлярі з під лікарств, якого викинув німецький офіцер. Він якраз підходить для зберігання моєї розповіді, бо закручується корком. Може мої записи стануть відомі людям і вони будуть знати, як жили і помирали військовополонені.
Відразу ж за воротами добивали або ж розстрілювали немічних військових. Там же розстрілювали й євреїв. Продукти не завозились. Те чим нас годували невідомо як появлялося в таборі. Декілька раз приїжджала комісія з Червоного Хреста. Її представники говорили нам, що і скільки нам має бути надано продуктами і медикаментами. Та це були тільки слова. Німці не давали нічого. Жителям міста під загрозою розстрілу не дозволялось надавати в’язням будь-яку допомогу, нас чекала голодна смерть. Деякі підлітки під страхом смерті підходили до огорожі і кидали їжу. Для них все це закінчувалося побиттям німецькими солдатами. А ті з військовополонених, хто отримав трохи їжі, чимдужче втікали в найвіддаленіший куток щоб самому спожити отримане. Декому не щастило – на них накидалися військовополонені і в битві, як скажені пси, виривали куски хліба, сир, варену кукурудзу. Їжа тут же зникала в голодних шлунках в’язнів.
У таборі поширювались хвороби: лютував туберкульоз, шлунково-кишкові захворювання, не припинялися епідемії висипного та черевного тифу. Хворі лежали поряд з нами, лікування та медикаментів вони не отримували, хоча табір обслуговував лікар. Лікування для військовополонених у німців було всім одне – універсальне: кількаденний голод. Тобто, крім води хворому не давали нічого.
Нашими руками туалети були збудовані вже після зняття внутрішньої огорожі, яка ділила табір на зони. Вони були розташовані в протилежному від входу кінці табору і бігати до них в полонених не було сили. Як правило ми справляли нужду під час робіт, потайки від конвоїрів. Декого з нас, хто попався в око вартовим на місці «злочину», було вбито.
•
Почалися холодні осінні дні. Німці зліквідували дротяні клітки і переселили нас в дощані бараки. Вже був дах над головою і не так дошкуляв холодний вітер і дощ. Ходити територією табору дозволялося тільки у відведений час. Але ходити не було сил. Для нас встановили розпорядок дня:
Підйом о 6-й годині;
О 7-й виганяли на роботи, які тривали від 8-ї години ранку до 18-ї вечора, із перервою на обід, де в’язні отримували «баланду» та хліб. Потім знову важка робота, після закінчення якої нас гнали до табору.
О 19-й годині отримували вечерю у вигляді 1 літра «баланди» і лягали спати. Бараки зачинялися ззовні на затвори, а вікна – спеціальними ставнями. Військовополонений повинен був зняти арештантський одяг і скласти його, так щоб вінкель (твій табірний номер) був на видному місці.
Щодня нас гнали на роботи партіями по 50-100 осіб. Ми ремонтували дороги, розчищали містечка – Стара Сіль, Фельштин, Муроване. Ремонтували дороги, найбільше працювали в Хирові і в Добромилі на розчистці вулиць і зруйнованих будинків, іноді – на аеродромі. Деколи щастило знайти одяг і взуття, що його очевидно залишали для нас місцеві жителі. Найбільше ми раділи їжі, яка ніби то випадково лежала край дороги чи в розвалинах. То діти, побачивши колону, бігли і клали продукти, щоб хоч якось порятувати нас від голодної смерті. Але тій їжі раділи одиниці, бо окрайця хліба вистачало на одного – двох. Плящину молока ділили й на чотирьох. До переселення нас в бараки німці давали нам раз в день щось подібне до супу. В алюмінієвих мисочках, що їх видали кожному, було десь до літра гарячої води, в якій деколи декому можна було знайти картоплину чи кусок буряка. До цієї їжі додавали сто грам хліба, хоча назвати це хлібом не повертався язик. То була хлібна маса пів – на – пів з висівок і невідомо якої муки, а то й якогось паперу. Той хліб, що перепадав нам від місцевих жителів був дійсно хлібом – з пшениці чи жита та запашним. Вже коли нас заселили в бараки, а це був десь кінець жовтня, нас почали кормити два рази в день. На переміну, щодня це був той же суп і на пів зварене зерно, або кукурудза. Вже в бараках вода була в баках, або бочках до яких був прироблений кран. Використати її можна було лише миску в день. А до того ми пили лише ту воду, яку могли назбирати під час дощу, або з калюж і потічків.
Вже з перших днів нашого перебування тут за парканом з колючого дроту, який в два ряди охоплював по периметру табір, на його західній околиці було викопано чотири рови. Кожного дня в ровах розстрілювали по-до 10 осіб, яких на тому ж місці й хоронили. Трупи і поранених присипали вапном. Ми бачили, що земля на могилах ворушилася ще наступного дня. Щодня більш сильні військовополонені везли до ровів тилігу на високих колесах з трупами померлих в таборі. Над краєм рову візники їх висипали, а подеколи й самі падали в рів. Німці реготали і розстрілювали візників прямо в ровах. Часто в’язні прикидалися мертвими, щоб попасти в рів і втекти, але німці щовечора вогнеметами пропалювали рови. Сморід від паленої людської плоті і одягу відбивав в більшості бажання врятуватися таким способом. Літом у таборі загинуло близько 3 тисяч військовополонених.
•
Знову кажу: голод, холод, катування і поширення інфекційних хвороб призводили до того, що смертність становила по 25-30 осіб на добу. Загинуло за зиму близько 6 тисяч осіб. Звичайно, що ці цифри не точні тому, що я не мав змоги рахувати кількість загиблих, але й тому що табір був розподільчим. Багато військовополонених вже перед зимою було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Ті, хто намагався переховатися або утекти під час робіт, знаходили смерть у рідному краї. Пощади не було нікому.
Кожного ранку черговий табірний поліцай калатав залізним ломом по підвішеній рейці. З бараків, огорож-кліток виходили, виповзали, кульгаючи вимордувані військовополонені. З ранкової муштри: вишикуватися, порахуватися, назвати свій номер – починалося наше життя. А далі був день під палючим сонцем, дощем, вітром, снігом – в мороз і стужу.
Наближалася зима. Військовополонені, які мали доступ до трупів знімали з них верхній одяг та надівши його на себе приносили в табір. Тепер кожен з нас мав по дві гімнастерки та двоє галіфе і ще й якийсь піджак та шапку. З порваного одягу ми робили онучі, якими обмотували ноги та запихали їх в те взуття, що в нас було – черевики, чоботи, а то й в постоли, що їх самі виготовляли з того ж таки рваного одягу.
Зимою на роботу нас гнали менше, але й кормили тільки раз в день. Примара голоду і хвороб переслідувала нас по п’ятах. Все більше і більше в’язнів помирало.
Зима була сніжною і морозною. Нас почали виганяти на розчистку аеродрому від снігу. На аеродромі був розташований штаб словацької ескадрильї, яка виконувала роботи доставки кур’єрської пошти до Самбора і Львова.
Словаки на відміну від німців, не кажучи вже про росіян і поляків, добре ставилися до українців. Добре вони ставилися і до українців-військовополонених. Пілоти і техніки стояли поруч з німцями-охоронцями і прислуховувалися до наших тихих розмов, а потім не приховуючись підходили до військовополонених, які розмовляли українською, і давали галети, хліб, сало. Німці з ними не конфліктували. Ми спокійно могли з’їсти подачку.
Ті декілька сотень росіян, що були разом з нами, ставили себе зверхньо не тільки з україномовними військовополоненими, але й солдатами національних меншин, які були солдатами Червоної Армії, а тепер терпіли знущання нарівні зі всіма. Саме з середовища російськомовних зголошувалися до служби в німецькій армії. Ті декілька десятків поляків, що стали військовополоненими і появилися в таборі, взагалі ненавиділи українців. Вони завдавали клопотів адміністрації табору своїми постійними сварками і бійками. Довго вони в таборі не були. Їх вивезли в табори на територію Польщі. Але було би несправедливо, як би я не сказав, що серед військовополонених росіян і поляків були і інтелігентні люди, що ставилися до українців прихильно. Траплялися навіть випадки взаємної допомоги.
•
В перших місяцях нового – 1942 року до будівель Конвікту почали прибувати машини з яких згружали ноші з німецькими раненими вояками. Там зробили військовий госпіталь. Від цивільних людей, що працювали в госпіталі ми дізналися, що німецькі війська вкінці 1941 року потерпіли поразку в наступі на Москву.
•
Знову приїжджали військові, які агітували за вступ в національні загони німецької армії та в поліцію. Декілька десятків чоловік погодилися і їх забрали з табору. Тоді ми вперше дізналися про сутність відношення радянського військово-політичного керівництва до власних солдат, офіцерів і генералів, які потрапили в німецький полон.
•
Наприкінці зими німці стали відпускати військовополонених – уродженців західних областей України. А щоб не вийшли на волю військовополонені інших регіонів, їм влаштовували суворий екзамен на знання української мови та географії цього регіону. Уродженців заходу України було мало, а тому військовополонені-українці пробували щастя. Щастя було близько та не всім давалося в руки. Тих, кому пощастило, забирали місцеві жителі, які видавали себе за дружин, братів, сестер, матерів і батьків. Я ж не знав про цей край нічого. Вимова моя була далекою від вимови тутешніх уродженців. Я змирився з тим, що залишуся в таборі і більше не побачу волі.
•
Все більше і більше на тілі появлялося виразок. Все більше і більше боліли кості. Хвороби насувалися лавиною. Кров все менше і менше гріла тіло. Була лише надія, що з приходом весни все налагодиться. Тіло наллється силою, а сонце висушить всі язви на тілі.
Минула зима 1942 року. Весняне сонце вже пригрівало землю. Верба розпускала свої китиці. Весело шуміли струмки талої води, а в серце закрадався смуток. З кожним днем сил ставало менше. Я вже відчував, що близький час, коли мені доведеться вирушити туди, звідки ніхто не повертається. Так хочеться прожити довше і виконати прохання ще живих: «Згадайте про мене, розкажіть моїм рідним!»
•
Дякую Тобі Господи, що прийшов до мого серця. Ісусе не погорди моїми проханнями. Дякую Тобі за прожиті дні. Молю дай сили прожити ще наступний день. Очисти душу і тіло моє, зміцни мене в Твоїм Святім Дусі, щоб жодні труднощі не змогли перемогти мене.
Пречиста Божа Мати випроси для мене опіку в наймилішого сина свого, Спасителя і Господа Ісуса Христа. Пресвята Богородице молися за мене. Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний помилуй мене. В Твоїх руках буду безпечний і захищений від зла. Не залишай мене, змилуйся наді мною, зміцни моє тіло. Прийми мою Душу під Свою опіку на віки вічні.
•
В записках було ще декілька чистих листків, але не було більше записів. Тепер очевидно, що солдат помер.
Хлопці – хлопці! Були ви молоді, сильні, витривалі, хитрі і дружні, протрималися набагато довше за інших. Ще трохи і пережили б – але коли коса косить, трава не встоїть!…
Післямова
Історія воєн – це не тільки, історія битв, перемог дипломатії, звитяг, поразок і наказів командування. Це ще й історія військовополонених. Радянські військовополонені потрапляли в полон на своїй землі захищаючи цю землю, а військовополонені гітлерівської коаліції опинялися в полоні на чужій землі в яку вони прийшли, як загарбники. Мало їх вижило в жахітті війни. Але і ті, і ті залишаються в пам’яті історії. Поки не похоронений останній солдат, доки не віддані почесті полеглим – доти війна не закінчена. Силами громадських організацій, молоді, меценатів споруджено десятки і сотні меморіалів скорботи, де покоїться прах невинних жертв війни – тих, що гинули в бою, помирали від ран, замерзали в холодних снігах, тисячами гинули в фашистських концтаборах, падали від куль автоматів загарбників на рідній землі. У тяжку годину війни населення в окупації залишалося людяним і не рахувалося з тим, хто якої національності. Вони як могли, допомагали одне одному. Та все ж було втрачено чи не найцінніший скарб — людей. Вони також гинули в бою – будучи членами підпільних організацій опору, пропали без вісти, померли від ран, спалені в крематоріях, як в’язні, померли від рабської праці, просто вбиті фашистами люди заради розваги. І єдине, що ми, сущі на землі України, можемо зробити — це пам’ятати і згадувати їх, розповідати про них нащадкам.
«Ніхто не забутий, ніщо не забуте» – такий всенародний заклик-клятва, що зазвучав одразу після закінчення війни, ось уже більш як сім десятиліть живе і втілюється в наукових дослідженнях, художніх творах, у пам’ятниках і меморіалах. Понад 28 тис. братських і поодиноких могил, близько 50 тис. пам’ятників, споруджених вдячними нащадками в Україні – вічне свідоцтво того, якою ціною здобута свобода. До того часу, коли не похований останній солдат, не відзначені всі пам’ятні місця ратних і трудових звершень народу – ми не можемо сказати, що все зробили для увічнення пам’яті полеглих, подвигу народу у роки війни та в часи визвольної боротьби.
Минають роки, але завжди на скрижалях історії залишаться імена тих, хто у грізний час встав на захист рідної землі, хто у нелегкому двобою ціною власного життя відстояв споконвічне право людини на свободу і життя. У нинішній і прийдешній час молоде покоління народу України покликане з патріотичним ентузіазмом вивчати і перейматися безсмертним подвигом своїх попередників.
Минають роки, десятиліття, а пам’ять людська зберігає тих, хто стали жертвами найбільшої трагедії ХХ століття. Не забуваються ті, хто героїчно боровся за своє життя, а значить проти фашизму, та інших поневолювачів рідної землі, хто впав на полі бою, помер від рабської праці на німецькій землі, хто зустрів смерть у вогні, на шибениці, у катівні, полоні, концентраційних таборах.
Пройшли роки. Багато свідків тих незабутніх подій, особливо фронтовиків, пішло з життя. А у тих, хто ще живе, біль від пережитих страждань і втрат рідних і близьких людей, хоч і притупилася, але не вщухає, ятрить серце і пам’ять. А плинний час із його новими турботами і життєвими проблемами бере своє. Виросли нові покоління людей, які знають про події війни лише зі спогадів сивих, немічних ветеранів, своїх дідусів і бабусь, шкільних підручників, художньої літератури, кінофільмів тощо. Нагадують їм про неї також пам’ятники полеглим у боротьбі за свою землю та її світле майбутнє.
Пройде ще три десятиліття і на нашій землі не залишиться жодного свідка цієї війни, вона стане для нових поколінь такою ж далекою й абстрактною, як, наприклад, для сучасників Перша світова війна 1914-1918 років
У зв’язку з цим громадянський обов’язок ще живих очевидців і учасників війни залишити нащадкам достовірні свідчення про її події. Це потрібно для того, щоб спадкоємці наших справ зробили з того, що нам прийшлося пережити, правильні висновки і не допустили повторення подібних трагедій.
Пам’ять повертає нам минуле заради майбутнього…
Ці аналітичні дослідження не претендують на остаточну істину, але мають сприйматися, як обґрунтована гіпотеза. Головне завдання підняти цю проблему, назвати її, спонукати для подальшого поглибленого документального вивчення.
11 квітня – міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Цього дня Україна разом з усім світом низько вклоняється людям, що пройшли через фашистське пекло. Ми віддаємо данину скорботної пам’яті мільйонам мучеників, для яких нацистські концтабори стали дорогою в небуття.
А зараз спом’янімо їх хвилиною мовчання, уклонивши голову та промовляючи молитву…
Хирів-Старий Самбір 2007
Переглядів: (936)
Comments are closed.