Спогади сотника січових стрільців про битву за Старий Самбір

Сторінки історії І світової війни: Спогади сотника українських січових стрільців про битву на Старосамбірщині.

Архівний матеріал про битву на Старосамбірщині, яка відбулася в жовтні 1914 року опублікований в українській газеті «Свобода», №57, 1915. Автор оригінального записаного тексту один з редакторів Віденського підрозділу газети «Свобода». За основу статті взято свідчення сотника українських Січових Стрільців про бій, який мав місце 17 жовтня 1914 року на гірському хребті, що простягається над селами Верхній Лужок та Воля Старосамбірського району.

«Оповідь сотника розпочалася словами:

Ми йшли на Лужок. Пригнав до нас надпоруччик на коні і криком спитав коменданта українських добровольців. Привіз наказ прийти перед розквартируванням на вечерю до Його Високості Архикнязя Йосифа (Вільгельм фон Габсбург, бувший архикнязь австрійський,  полковник УСС, уродився в Полі (Істрія) дня 10 лютого 1896 p.). Вечеря зготована умисно для Стрільців коло його кватири.

Я уставив сотню: дві чети з переду, дві чети ззаду Архикнязь підійшов до сотні. Сотня стояла порядно, бо я наказав попередньо «позір». Архикнязь розпочав говорити з молодшими. Як знайшов 15-ти літнього чи 16-ти літнього, желав йому і подавав руку. Я підійшов і здав звіт. Архикнзь питав кожного, що він за один, опісля попрощався і відійшов. За хвилю від’їхала кухня від Босняків і дала нам їсти. М’ясо і юшка на вечерю, се не буває так часто. Около 6-ї години вечора каже нам якийсь полковник від драгонів, що дістанемо «почесну задачу», бо на місці де  буде стріча з ворогами, можна буде ся відзначити. Я гадаю собі: або згинути…

Казали взяти амуніцію. Майор запитав чи у всіх є багнети. Дали нам амуніцію, м’ясні і кавові консерви та сухарі. Дістав я приказ, що маю перед сходом сонця дістатися на Лисий верх. Я казав усім іти зараз спати, і збудити їх о першій годині вночи. До кухні треба було йти на сніданє 2 кільометри в одну сторону. По 1-й годині зробив я збірку. Нікого не бракувало. За провідника взяли ми якогось газду; мав біля 30 літ. Ми не знали точного положення. Світла світити не вільно, мапу читати годі. З тим провідником вийшли ми о 3-й годині з Лужка і прийшли якраз добре на Лисий верх. Гора не поросла, на збочах поляни, дальше в діл смерековий ліс, село Звірна на полудневім сході, на північ Воля Кобилянська, і Воля Барилова. В тих двох селах були Москалі, що обсадили північну збіч Лисого верха. На полудне від тої гори було видно пасмо гір від сходу на захід. На тих горах стояла наша артилерія і обстрілювала понад нами ворога.

Москалі не виділи як ми прийшли і зрана не знали, що ми там є. Коло 3-ї години пополудни кружив над Лисим верхом російський летун. Глядів за добичею. Ми раді були запастися в землю. Се було 17 жовтня в суботу 1914-го року. Перший раз пережили ми враження перепелиць, над якими кружляє хижа птиця. Як московський летун побачив, що є свіже військо, дав зараз знати своїм.

В одній розстрільній лінії були Мадяри, а в другій галицькі ополченці. Помагали нам дві гірські гармати, які стояли 10 до 20 кроків перед нами. Нема то над гарматою! Вона своєю кулею, своїм гуком і блеском додає сили цілій піхоті. Але Москалі мали більше гармат. Що лише наші дві гармати вистрілили, то Москалі сипнуть шість шрапнелі на нас. Поляг з наших Фірчук, поляг Чихут і Завалик. Крім них було ще кільканадцять ранених. Не було ран, аби не можна було вилічити, смерть не грозила жадному.

Ми лежали цілий час і стріляли завзято. Ніхто не ворухнувся зі становища, хоч як нас дражнили Москалі. Криївки покопали ми собі зараз зраня, мали на  160  люда лише чотири лопати, бо так воно якось склалося. Така криївка поможе дещо на крісову кулю, але не поможе нічого від шрапнелі. Щоб витримати шрапнелевий огонь, на се треба мати повну нагороду для смерті. Хто її не має,  сей втіче по  перше від шранелю, який впаде близко нього. Наші два санїтери обандажували раненого Москаля, який дістав ся був в наші руки.

Впала ґраната від Москалів, поцілила його і розшматувла на кусники.  Москалі хотіли в ночі,  з лівого боку зачіпити нас,  aле  натрафили на австрійські відділи і машинові кріси. Настала безвпинна пальба. Воздух гуде, тріщить, гремить. Ломіт як підчас хмаролому. Від полоненого «унтера» довідався командант наших відділів на Лисім верху  що се  l6-й запасний полк, свіжо зі Львова та, що їх командир хотів стати Генералом. Але наші відділи відперли Москалів і винищили цілий їх полк. З цілого палку лишилося 30  люда говорив полонений «унтер». Наші стрільці з лівого боку не пустили на гору. .Ми лежали, ніби спали, але мало хто заснув. Що хвиля пускали Москалі снопи світла світляком, а їх канони засипували нас шрапнелями. Десь коло Старого Самбора горіло. .Луна вибивалася на небо споза чорних гір. Як куля летить, горить її пальник. Дорога виглядає як  світляна чертка. Вкінці тріскає шрапнель вгорі і вибухає ярким світлом неначе величезна лямпа.

Вночі беремо щохвиля вріс до рук. Чую на  10  до  50  кроків свист. Москаль недалеко. Кріс до рук, щоби всі були готові до приступу на баґнети. Але лінія бою скривила ся в сей спосіб, що наша сотня не могла взяти участі в штурмі. Наше військо знищило відділи Москалів, котрі вдиралися на гору.

Прибічник Архикнязя. підпоручник, приїхав до нас верхом на другий день коло  8-ї  години рано і сказав, що ми дали докази незвичайної відваги і зимної крови, коли витримали на своїм становищі мимо такої пекельної пальби стали взірцем для всіх.

Слугу головного коменданта, що лежав може  5  кроків від мене, аби обслугувати свого пана, розніс ґранат на кусні.

На другий день лежали ми без сніданя. Навіть при війску, де є ріжні острі кари, не можна вояків приневолиги, щоби не їли запасних консервів. Як  канони били, то стрільці казали: „Для кого лишу консерву, для Москаля? Лїпше самому з’їсти! Кождий думав, що зараз згине. Забралися до їди і розчарувалися. На другий день жили голодували.

Прийшов наказ пересунутися того дня на право, на Залярський верх. По дорозі я впав, бо ревматизм відізвав ся мені в ногах. Пеленськнй і Волянський занесли мене на перев‘язну площу.  – Я не міг ходити, і мусів возом поїхати Турки. Відти дістав ся я залізницею до шпиталю в Шдергаза. Тут лічили мене чотири тижні і дали коротку відпустку до Відня. А завтра вертаю, щоби зібрати назад свою сотню. Вона потерпіла потім дуже, від дальших битв в Карпатах.

Скажіть, що стало тими стрільцями, що полягли на Лисім верху?

Я дав приказ їх похоронити. Було 4  лопатки, отже чотирьом товаришам казав я виконати гріб для всіх погибших. Фірчукови заломив ґранат з  правого боку чоло, Чухут дістав так, що ґранат переїхав йому по голові і спалив шапку, Завалик дістав у груди. Полягли  вечером, дня  17 жовтня, а поховано їх около  9-ї  години рано на другий день в неділю. Сонце світило на всі гори. Лежали у військових одностроях, без крісів. Товариші з їх сторін, від Яворова, перейняли їх папери (документи). Лежать у спільнім гробі на полудневій убочи Лисого верха. Ті чотири, що дістали від мене приказ, присипали їх землею, бо всі інші товариші лежали тоді в розстрільній лїнїї,  а Москалі обсипували нас кулями. Поховано їх серед гуку крісів і гармат. Ті, що їх хоронили, могли також кождої хвилі згинути.

При послідніх словах стояв сотник вже одітий в плащ і наложив на голову шапку з синьо-жовтою відзнакою. Був трохи невдоволений, що я стримав його цілу годину. Відень 30-го грудня 1914 р.»

Леус Юрій, «Товариство Острогірка»

© Електронна газета «Старосамбірські вісті», 2015. 

Переглядів: (1979)