Нариси з історії Старого Самбора. Спогади вчительки Катерини Хім’як про історію походження єврейських скарбів у Старому Самборі.
У своїх спогадах Хім’як Катерина Іванівна, поважна старосамбірська вчителька (28.01.1928 – 07.03.2021) описує побут та звичаї населення різних національностей, довоєнний період, Другу світову війну, повоєнний час та радянську епоху Старого Міста.
У статті перелічено багато прізвищ старосамбірчан, їхні заняття і вподобання, а також цікаве історичне дослідження та власний погляд на історію походження єврейських скарбів у Старому Самборі.
Для ілюстрації статті використано власні старі світлини Старого Самбора, а також фотоматеріали, авторства мандрівниці Луізи Бойд, відомої дослідниці із Каліфорнії, яка мандрувала Прикарпаттям та відвідала Старий Самбір у вересні 1934 року. Фото Луїзи Бойд вражають краєвидами, національним одягом та картинами із побуту українського населення. Деякі фото ідентифіковані, Хоча колекції фотографій Луїзи Бойд більше 80-років, вона не втрачає свою цінність для сучасних мешканців і для дослідників краю. Фотографічні матеріали взято з колекції сайту Університету Вісконсин-Мілуокі на сайті AGSL Digital Photo Archive – Europe.
У верхів’ї Дністра, на його двох берегах, розкинувся Старий Самбір – ошатне і самобутнє місто Прикарпаття.
Історичний Старий Самбір – місто ремісників: кушнірів, кравців, шевців, ткачів, бондарів, сукнярів і ковалів. Разом з тим всі господарі-ремісники мали поле і худобу. Працювали самі, або наймали для роботи в полі чи по господарству людей з сусідніх сіл, які пропонували свою допомогу (слуги чи кухарки). Господар з ними заключав договір на сільськогосподарський рік, а далі або залишалися служити ще на рік, або шукали нового господаря. Зазвичай у селі жилося значно бідніше, ніж у місті.
У Старому Самборі жили українці, поляки та євреї. Свої сліди тут залишили австріяки, угорці, німці і росіяни. До війни (1939-1945) для всіх вистарчало місця. Були багаті і бідніші, були і дуже бідні (жебраки).
Останні 20 років, перед війною, найкраще жили поляки. Всі мали роботу в урядах, тільки окремі мали поле. Всі вважали себе панами, а українців – бидлом. Самі про себе говорили: “Хоч біда в кам’яніце, а я пан на уліце”.
Матеріально краще за українців жили і євреї. Всі вони займалися комерцією та дружно жили між собою. Бідного єврея ніколи не залишали в біді. Хоча українців інколи принижували та називали гоями. У Старому Самборі жило багато євреїв. Я записала 100 родин по пам’яті, своїй і старожилів міста, яких вже нема в живих. Серед єврейських сімей було декілька бездітних, решту – багатодітні, за звичай, від 4-х до 8-ми дітей. Якраз ті багатодітні жили бідно, але громада допомагала їм.
У деяких багатих євреїв були власні будинки, а саме: Лям (де теперішня хірургія), два брати Салямони (де тепер податкова і кінотеатр). Їхнє майно підчас війни згоріло. Адвокати, лікарі, вчителі мали власні помешкання, а інші жили на квартирах у поляків або наших людей.
Старосамбірчани жили дружно з євреями, поважали їх звичаї. Єврейські діти дружили з нашими дітьми, разом навчалися в школі. Тільки на уроках релігії їх розводили окремо. Українців навчав отець Дашо, поляків – ксєнз Баженскі, євреїв – Пресер.
Євреї були надійні, працьовиті і хитрі. Особливо м’ясники. Вони купували худобу, баранів, м’ясо продавали, а шкіри давали в борг кушнірам. Їх на Затиллю від церкви до старого базару було аж 27 ремісників українського походження. Євреї позичили нашим людям гроші по векселях під проценти, давали товари у борг.
Українці, коли до євреїв прийшла біда і голод у воєнний час, також підтримували їх. Адже “визволителі” конфіскували всі магазини. Добре, якщо власник встиг дещо сховати, бо ні галантерея, ні музичні інструменти не врятували б євреїв від голодної смерті, як би не українці.
Після розпаду Польщі на наших теренах розпочалося нове жахітливе життя для людей усіх національностей. Наші “визволителі” – радянські чиновники виганяли людей з власних добротних будинків, вивозили в Сибір, садили в тюрми, катували, вбивали “без суда і слєдствія” інтелігенцію, священників, студентів і тих, хто працював на попередній уряд. Загарбники мали свої закони. І по сьогоднішній день ненавидять нас українців…
У 1941-му прийшли другі “визволителі”. У них була своя тактика поведінки з поневоленими. Жебрака, каліку, який просив хліба, убивали на місці, на тротуарі, а наші люди повинні були їх захоронити. Люди боялися виходити на вулицю, бо п’яні німці стріляли в курей, птахів, котів і людей та грали на губних гармошках. Мови не знаєш – пожалітися нема до кого.
Потім обрали український комітет і “мужа довіри”. Ним був Ярема Михайло, який знав німецьку мову. Відтоді всі справи вирішувались через нього, стало легше жити. Однак, через деякий час почалися єврейські погроми. На вулицях ловили не тільки євреїв, а й наших чоловіків, хто мав довгий ніс, лапаті вуха або руде волосся. Тоді Михайло Ярема багатьох наших людей врятував.
Потім усім євреєм наказали носити на рукаві та спині шестикутну зірку. Заставляли ремонтувати дорогу. У них теж був свій комітет. Головував помічник рабіна. На щастя рабін з сім’єю виїхав раніше.
Спочатку у євреїв забирали золото і срібло, потім хутро, дорогий посуд. Пізніше людей заганяли в грузові машини і товарні вагони та везли в гетто. А бідних стариків убивали на їхньому цвинтарі – Окопиську. Наші хлопчаки цікавилися, де їх везуть. Полем вийшли над Окописьком, лягли в бур’яни і все бачили. Старі люди копали рів на цвинтарі, згодом їм наказали стати в ряд. Солдати з автоматів усіх розстріляли. Мертві падали в рів, а кати з вівчарками пішли по інші жертви. Друга партія засипала рів землею і копала новий для себе. Так було доти, поки всіх не вбили.
Були випадки, коли крайні в ряду, або хитріші падали в рів скоріше і врятувалися від смерті тікаючи в бур’яни, а потім в жіночому одязі шукали своїх. Спочатку вони переховувалися у наших людей, які ризикуючи своїм життям та життям своїх дітей допомагали євреям врятуватися від смерті. таких людей називали “праведниками”. Найкраще зробили ті євреї, які до війни виїхали. Яка їхня доля не відомо, але від гестапівських вівчарок вони врятувались.
Німці вивозили нашу молодь до Німеччини, а тих жінок чи дітей, чиї батьки були на фронті у радянській армії, вивозили в концтабори.
Під час війни для армії забирали коней, корів, зерно, жорна, щоб не мололи зерна, ступку, щоб овес чи ячмінь не очистили. Зранку, до сходу сонця, ми, діти п’ятеро бігли в поле, щоб назбирати жменю лободи чи кваску (дикого щавлю), або жменю стоколоси (пусте зерно) і скоренько бігли до дому, щоб ніхто нас не побачив, бо застрелять, адже було заборонено ходити в поле. Отак нас любили другі “визволителі”.
1944-й рік. Останній рік війни, знову прийшли “визволителі”. За час війни горіли будинки, школи, бібліотеки. Все було зруйноване. Робочої сили нема. З фронту продовжують приходити похоронки або повідомлення про безвісти пропавших. Повертаються інваліди без ніг, без рук, сліпі і глухі. Не було в місті хати, де б війна не наробила лиха.
У мене 20-річний брат прийшов без ноги, другий здоровий. Вже обидва покійні. У сім’ї Зиблікевича Степана – 3 сини і зять загинули на війні. І таких родин багато. Як не у Німеччину, то у Сибір, а решту на фронт без їжі, без польової кухні, без гвинтівки – одна на п’ятьох чоловік, мокрі, обдерті, але “ідейно загартовані”.
“Вперед! За Родину! За Сталина!” – було червоною фарбою написано на кожному вцілілому будинку. Випустили на передову лінію всіх засуджених смертників з тюрми. Вони воювали не за ідею, а за власну шкіру, щоб помститися ворогам, чи злодійським ватажкам. Дехто з них героєм став, погони з зірочками отримав, а людиною не став.
1945 рік. Війна закінчилася. І знов почалася чистка кадрів. Знов людей в тюрми, в Сибір, стали нищити своїх членів КПЗУ, їм не довіряли. Дехто з попереднього заслання повернувся, а на їх місце знов інтелігенція, священики, учені на 10-20 років заслання. Почались масові переселення і вирівнювання кордонів. На відбудову зруйнованого міста прислали солдатів.
Дітей 14-16 років назвали повнолітніми – і до роботи. Після 4-х класів хлопців “трієчників” забирали в ФЗН (фабрико-заводське навчання). Треба було робітників різних професій. І готували їх нашвидкуруч. Одягали в робу, кормили і до роботи. Відкривали напівзруйновані холодні школи. Нема кадрів. Був заклик: “Кадри вирішують все”. Бувших студентів готували на курсах, кожен відразу писав заяву, де хоче вчитися заочно, на якому курсі і факультеті. Після екзаменів йшов на роботу і одержував виклик на зимову і літню сесію Так і вчилися і працювали по 40-45 років стажу.
У школі був тільки журнал. Ні зошитів, ні ручок не було. Свою педагогічну діяльність я розпочала у воєнний час (23 листопада 1944 року). Працювали ми в селі Бусовисько по 12 годин в день. Тоді всі вчителі та мешканці села мали ще й норму по ремонту дороги. Солдати розміновували дороги, а ми повинні були засипати ями, вирівнювати дорогу, яка вела на Закарпаття. Життя було жахливе, але ми були щасливі, бо фронт віддалявся. Я ходила по 8 кілометрів пішки, поки дали житло. Приносила з міста обгорілі книжки з єврейської бібліотеки, роздавала дітям по листку і писала між рядками. Чорнило робили із столового буряка, ручки – тонко заструганий прутик, розжований в кінці, або куряче чи гусяче перо.
На слідуючий рік вже було краще, хоч замість скла у вікні була забита дошка, а в другому – на половині мішок із сіном, щоб тепліше було, але появилась одна книжка для вчителя і можна було в школі купити зошит за склянку квасолі чи бобу. Потім було краще і не дуже. Війна закінчилася, появилася надія на життя…
Я вже згадувала, що у Старому Самборі на Затиллі, тепер вулиця Богдана Хмельницького, №1 жив рабін з сім’єю в низькому дерев’яному довгому будинку. Частину будинку, що спереду, займав рабін, а ззаду були 3-4 кімнатні квартири, їх називали гетто для бідних багатодітних євреїв. Там завжди був гамір. Я, або моя сестра носили молоко до жінки рабіна, тому все добре запам’ятала. Навпроти через дорогу була велика будівля Хайдер. Нас туди не пускали, але єврейські діти там проводили різні забави, фізкультуру. Учитель релігії Пресер проводив там свої уроки. Дітей там було завжди багато і різного віку. Та будівля була досить велика. Зараз на цьому місці є дві хати: Бучковських і Сигеричів. Після війни будівля була зруйнована бомбою, залишилася купа шкруму, все було спалене. Уціліла тільки синагога, яку нова влада одразу використала під склад, базу для продуктів. Склад був також у костелі.
Нова влада видавала наряди на дерево чи інші будівельні матеріали і кредити в банку, тільки щоб люди будувались. І так, помаленьку, відновили місто, хоч війна вже давно закінчилася, сліди її видно було довго. І тепер знаходять патрони, міни чи цілі склади воєнної німецької зброї. То хтось будується і бульдозер вирив, то колодязь копають і міну чи бомбу, яка не розірвалася, знайшли, то повінь берег розмиє, а смерть зуби показала, то діти в селі худобу пасли, бавилися, потім розклали вогонь – і всі загинули, бо сиділи на міні.
Повернусь в спогадах трохи назад. Моя мама Марія Вовчик (по чоловіку Скипакевич, 1903 р.н. ходила до школи з Рифкою Хокфілд 1902 р.н., яка жила по сусідству. Вони були колежанками. Рифка брала у нас молоко. Любила посидіти на лавочці біля квітів, дивитись як діти гуляють (романтична натура). Може й завидувала, що у Марії п’ятеро дітей, а вона ще не замужня. Ми її називали цьоця Рифка. Часто приносила цукерки, на свята – мацу. Дуже жаліла нашу маму, коли помер наш батько. А мамі було всього 33 роки і п’ятеро дітей.
І от в 1937 році Рифка прийшла попрощатися, бо їде назавжди з міста. Спочатку до Польщі, а далі як Бог дасть. Може до брата Мордехая їхала, але в Польщі зустріла свою долю. Вийшла заміж за французького єврея Крейзера і народила сина Джіна, який зараз живе у Франції. Він два рази приїздив у Старий Самбір, шукав своїх предків на цвинтарі і своїх предків по лінії мами. Колись до війни був план кладовища, а зараз важко сказати, де він може бути. Чи рабін забрав його з собою, як і книгу перепису євреїв чи (то версія) ніби комусь з господарів залишив на збереження, а того давно нема в живих. То був секрет. Так і залишився секрет на віки.
Була війна. Горіли будинки, школи, бібліотеки, площа і вулиці були зруйновані. Після війни у 1945-46 солдати відновлювали місто. Один приклад. Ремонтували площу в центрі міста. Встеляли бруківкою скверик, поставили портрети і стенди “Кращі працівники сільського господарства”. Називалася “Алея слави” – навпроти чайної. Люди сиділи на лавочках, діти бігали, а хтось звернув увагу, що скверик вимостили плитами з єврейського кладовища з іменами померлих. Зробився шум, що то вандалізм, знущання над покійними. Ремонт припинили. Через декілька днів будівництво продовжили. Ніхто плити на кладовище не відвозив, а просто повернули їх другим боком. Деякі старі плити, які довго стояли і вросли в землю, залишились на кладовищі. Тут ніякий план кладовища не допоміг би. Може могилу бабусі, яка померла в 1907 році Джін знайшов би, а дідуся Шалома, дядька Шіхена чи Гітель Глюх, які зникли під час війни знайти дуже важко. Невідомо чи їм вдалось врятуватись від смерті, чи виїхали під чужими прізвищами, чи їх вивезли в гетто, чи лежать на Окопиську в рові?
Джін Крайзер з нашою допомогою зв’язався з земляком з “Фундації Джека Гарднера” і продовжував шукати своє родинне дерево в архівах Польщі. Цілий місяць працював в архівах Кракова і врешті знайшов своїх предків. Потім приїхав і звіряв з моїм списком. Все зійшлося. Поїхав у Францію задоволений. Дивно одне: простий французький продавець мав змогу місяць жити у Кракові і шукати в архівах родинне дерево. Висновок: то правда, що останній рабін вивіз архівні документи до Польщі і здав на збереження в архів міста Кракова.
До 1941 року Старосамбірським рабіном був Фейвел Єрухам Маїр. Його онук живе у Франції. У Старому Самборі на Затиллю, тепер вул. Богдана Хмельницького жила єврейська сім’я Гарднерів. Перед війною сім’я виїхала, а 18 років тому, один з них приїхав. То був Джек Гарднер з сином.
Зустрівся з тутешніми людьми, які його пам’ятали, довго молився в синагозі, ходив на єврейське кладовище до своїх предків. Йому, як і іншим туристам не сподобалося, що кладовище занедбане. Він звернувся до голови міста пана Пашовича Б.Б., з пропозицією ремонту кладовища. Був випадок до цього, коли одна громадянка з Англії, старосамбірчанка єврейського походження не просила, а вимагала ремонту Окописька через Міністерство закордонних справ, але нічого не добилася. Отже, коли Гарднери звернулися до пана Пашовича, він пояснив, що наш міський бюджет є бідний, перебуває на дотації, ні районна, ні обласна рада коштів на ремонт кладовища виділити не може. Голова міста порадив, щоб Гарднери звернулися до своїх багатих людей за фінансами, а міська влада допоможе матеріалами та людською силою. Так і зробили. Створили “Фундацію Джека Гарднера”. Батько 1914 року народження жив у Канаді (декілька років тому помер), син жив у Нью-Йорку. Ремонт зробили! Відбулося урочисте відкриття оновленого кладовища. Зібралися місцеві люди і гості. Приїхав рабін зі Львова, співробітники асоціації “Україна – Ізраїль”, батько і син Гарднери.
З подячною промовою виступив голова міста і гості. Встановили пам’ятну дошку, де вказано, що відновлення кладовища проведено за допомогою “Фундації Джека Гарднера”. І тепер, коли приїжджають туристи, вони легко можуть зв’язатися зі своїми через Фундацію.
І ще одна цікава деталь, а саме: недавно (2012) , у дощову травневу погоду (дощ лив цілий місяць) у Старий Самбір приїхала група зацікавлених євреїв, які шукали довкола колишнього місця, де до війни жив рабін, нібито архіви і тд. Всім зрозуміло, що ніякі папери герметично закриті 70 років не могли б зберегтися – зотліли. Їх можна було шукати при радянській владі, одразу після війни. А от золото, чи срібло – інша справа. Чому? Пригадую, як у 1972 році, за парканом, де жила Надія Сенета на Богдана Хмельницького, 1, був міський базар. Кооперація будувала там громадські туалети. Копали яму ломами і натрапили на бетонну плиту. Хотіли її витягти і побачили залізний посуд. В одному відрі були золоті (жовті) монети, а в другому срібні (білі). Майстер, який керував роботою подзвонив у міліцію. Приїхали – забрали. Все це пам’ятають старші люди і хлопці, яким тоді було десять років. Так, що вже більше шукати нема чого. Думаю, що рабін сказав синові, чи онукові, де захований скарб, але пізно. Робітники, які будували громадський туалет на старому базарі вже всі на тому світі, але нічого з цього скарбу не дістали. Хоч по закону з цієї знахідки повинні були одержати процент.
Тепер базар перенесли коло вокзалу, а старий заріс бур’яном. Правда частину базарної площі використовує Вовчик Роман під магазин, а друга частина пустує. Туалети засипали давно, бо заважали будівництву нового дому Сенеті володимиру (нині покійному). Вони знаходились у правому куті занедбаної площі біля мурованої хати Сенети В. Підтвердити знахідку можу я – Катерина Хім’як, Ігор Сенета (тоді мав 10 років). Решту свідків події померли: Ольга Волосянська (Бучковська), Петро Яц, Віра Ровдич (Волосянська).
Переглядів: (2020)
Comments are closed.