Журнал Exscursant опублікував відео фінішу вело-марафону Gran Fondo Ukraine-2017 в Старому Самборі на дистанції 120 кілометрів.
Перше місце отримав спортсмен під №764 Теслєр Артем, 1988 року народження, велогонщик команди In Velo Veritas, м. Біла Церква; друге місце – №809 Бакуринський Борис; третє місце – №836 Єрьоменко Ігор.
Дізнайтеся більше на: http://starosambir.net.ua/9274/
Переглядів: (367)
Про Gran Fondo 120
Був дощовий суботній ранок, а будильник був налаштований на усі дні, окрім вихідних. О 6 я відкрила очі, зрозуміла, що проспала і почала вагатись чи взагалі варто в таку погоду адекватній людині виходити з дому. Спитала в скайпі Павла, мовляв, що робим. «Та ясно, що їдем!». Іншої відповіді від нього і не варто було очікувати :)
На вокзал я потрапила в осанні хвилини посадки на трансфер. Мені дісталось ВІП місце у машині супроводу, яка швиденько і з комфортом домчала нас до Старого Самбору, звідки і мав початись старт. Чесно кажучи, була вражена тим, що відбувається у цьому районі: нова прокладена дорога, величезні вітряки – а я точно в Україні?
Перед стартом я неодноразово чула запитання на кшталт «А скільки ти їдеш? 120? А ти проїдеш???». Я розумію, що я без накату, але ж це лише 120… Вже в Старому Самборі я зустріла ЧД, якому також діставались фрази типу «120? Жеееесть! Ти що!!», тож ЧД висловив занепокоєння, а чи дійсно ми обрали правильну дистанцію і чи не чекає на нас там щось дуже страшне.
Вже після перетину стартових воріт, ЧД, певно пам’ятаючи весь жах нашої попередньої сотки, тактовно газанув вперед. На робо-Павла сподіватись також не було чого. Мої надії про матрас-матрас також відпали, адже спортсменів було немало і народ якось організовано і шустро покрутив педалі. Довелось набирати тих, хто їхав попереду.
Наздогнала одного, іншого, обігнала хлопця з ламаним темпом, сів на колесо. Близько 25 км я маслала проти вітру, намагаючись наздогнати пелотончик, який маячив на горизонті, а ця недобра людина все сиділа позаду ))) Нарешті хлопець порівнявся зі словами: «А то нічо, що я так нагло присів на колесо?». Ну а що я тут зроблю???)))
Тут моє маслання і завершилось. Ми зрівняли темп і почали теревенити. Слово за словом, я Катя, я Валєра, в мене стільки-то роверів, а я голова Львівського екстрим клубу…
-Рукавішніков?????
-Артюхова?????
Момент прозріння і ми розреготались. Подальші км ми плавно крутили педалі і тринділи-тринділи-тринділи. В якийсь момент Валєра дістав пачку кетчупу і почав поповняти вуглеводні запаси. «Мене називають кетчупмен, – загадково мовив хлопець, – в мене ще й гірчичка є!». Далі ми ще не раз чули здивоване «Мої очі мене не дурять, ти їси кетчуп????». А позаяк кожна людина мусить бути чимось загадковою, я залишу таємницю кетчупмена нерозкритою))))
Коли почався легендарний 4-км підйом, нашу «групу здоров’я» наздогнали молоді хлопці. «Приєднатись до нашого пелотону – 5 грн!» – випалив Валєра. Хлопці натомість вирішили розраховуватись харчовою валютою і запропонували нам снікерс :)
Десь після 40 км почали нити колінка і 5 точка, а запаси енергії вичерпались. Закрутили до 2 КП, кілька хвилин відпочили і покрутили назад. Валєра, як міг намагався заговорити мене, але згодом і сам трохи здувся. На щастя, почались хороші спуски і нам стало значно веселіше. На одному з таких спусків, коли швидкість близько 50, нам почав перебігати дорогу кіт. «Куди ти …… ….. преш!!!!!» -закричав до кота в серцях Валєра. Кіт послухав, селяни , що стояли на узбіччі, попадали зо сміху. Але факт, нам пощастило.
Наближення 120 км додало мотивації. Насправді вже просто хотілось пошвидше завершити поїздку, тож темп покращився. Ми з Валєрою навіть згенерували матрасну ідею – замовляти трансфер до 2 КП і звідти з вітерцем їхати у зворотньому напрямку :) Талончик на їжу після фінішу з часом 6:47 взагалі нівелював усі страждання, тож здавалось, що я можу сідати на велосипед і крутити далі :)
Загалом трек мені дуже сподобався, адже я якраз цього і хотіла: шосе, перевали, хороший асфальт і чудові пейзажі. Нарешті це можна втілити і у нас. З моїм темпом (19,3 середня) маршрут був зовсім не страшний, хоча взнаки давались відсутність накату. Валєра сказав, що вперше не рвав пульс, не вмирав, а просто крутив педалі і навіть встигав насолоджуватись краєвидами і йому це сподобалось. А я також задоволена, у мене нічого не болить і я можу зі спокійною совістю тренуватись далі :)