Андрій Штримпл, який займається архівними дослідженнями, що стосуються подій Першої та Другої світових воєн, зокрема і вивченням подій, що стосуються нашого краю. Дослідником надано історичний матеріал про події, які мали місце на Старосамбірщині в кінці 1944 року.
Із закінченням військових дій та подальшим просуванням фронту в 1944 році на Захід до закарпатських угорців і представників німецької національності, які проживали в регіоні, не прийшли мир і спокій. Навпаки, на їх долю випали ще більш важкі випробування. Радянські окупанти відразу розпочали терор проти етнічних закарпатських угорців і німців, влаштувавши так звані «Маленькі роботи».
Згідно проголошеного радянською владою принципу колективної провини десятки тисяч представників угорського та німецького етносів, були оголошені ворожими націями, наслідком програної війни стали депортація, примусові та відновлювальні роботи (так звана «маленька робота»). «Malenykij robot» (укр. «Маленька робота») – вираз для позначення процесу депортації чоловічого населення угорської та німецької національності Закарпаття наприкінці 1944 року. Походження виразу пов’язано з тим, що чоловіків збирали під приводом участі в триденних відновлювальних роботах (на маленьку роботу).
12 листопада 1944 Військова рада 4-го Українського фронту, окупувала Закарпаття, своєю тоді ще цілком таємної постановою № 0036 визначила процес окупації. На підставі постанови був виданий «Наказ № 2 міської комендатури», який зобов’язував чоловіче населення угорської та німецької національності у віці 18-50 років з’явитися 13 листопада в органи влади. Останнім днем ??постановки на облік оголошувалося 16 листопада, а ті, хто не виконав наказу, повинні бути заарештовані і віддані під військовий трибунал. Наказ не тільки був розклеєний на дошках оголошень, а й публічно зачитувався в населених пунктах по кілька разів на день. У деяких місцях навіть відзначали, що як хтось з чоловіків не виконає наказу, то його сім’я буде вирізана. Представники нової влади давали різні пояснення: в одних селах людей збирали під приводом видачі посвідчень, які нібито будуть давати їм можливість вільно пересуватися на територіях, «звільнених» Червоною Армією; в інших поселеннях – і в більшості місць – необхідність з’явитися пояснювали триденними відновлювальні роботи, або «маленької роботою». Цей вираз стало терміном і прижився в угорській мові як поняття, яким позначають заходи щодо депортації громадян угорської та німецької національності.
У різних місцях збору відбувалося сортування людей за етнічним принципом, а це дає підстави вважати, що основною причиною депортації були етнічні чистки. Тим, що називали себе русинами, українцями чи словаками – оскільки національність встановлювали за власним зізнанням осіб, – або тим, хто вмів прочитати «Отче наш» по-русинський або по-словацьки, видавали посвідчення і відпускали додому.
Перша піша колона закарпатських чоловіків вирушила 18 листопада 1944 до збірного табору в Сваляві. Полонені рухалися під наглядом озброєних конвоїрів, людям було заборонено покидати свої місця і шеренгу. Становище погіршувалося тим, що в інтернованих радянські солдати конфіскували то взуття та верхній одяг, що було в хорошому стані. У Сваляві внаслідок нелюдських умов, голоду, епідемій і холоду смерть зібрала великий урожай серед репресованих. Полонених залучали до різних робіт: будівництво мостів, лісозаготівля та ін., – Що було характерно для всього часу перебування в полоні. Радянська влада хотіла використати дармову робочу силу для відновлення імперії, що лежала після війни в руїнах. Тих, хто пережив перші випробування, голодних, замерзлих, мерзенних, погнали далі через Ужоцький перевал до Старого Самбора, де їх «пакували» у вагони і відправляли в різні концтабори Радянського Союзу, звідки значна частина вже ніколи не повернулася.
В Старому Самборі полонених заставляли працювати в каменоломні і на заготівлі лісу. Настала зима і від вкрай поганого харчування, замерзлі люди хворіли і масово вмирали від різних хвороб, в тому числі і тифу. Хоронили їх у загальній могилі в селі Созань – там де до недавна була військова частина. Кількість похованих там замордованих в’язнів ще не встановлено точно по сьогоднішній день. Зараз на цьому місці стоїть скромний дубовий хрест. На табличці на ньому написано угорською та українською мовами, що тут поховані жертви сталінського режиму в 1944 – 1949 роках.
Це була не єдина хвиля депортації на Закарпатті. У грудні 1944 року з’явилася постанова № 0060, яка стосувалася працездатних чоловіків німецької національності у віці 17-45 років і працездатних жінок німецької національності у віці 18-30 років. Пощадили тільки тих жінок, які мали дітей у віці до одного року.
Особи, депортовані в рамках «маленької роботи», потрапили до таборів ГУПВІ (Головного управління військовополонених та інтернованих), так само, як і табори ГУЛАГу, підпорядкованих НКВС.
Ще наприкінці 1944 року в Угорщині дійшли звістки про нелюдські умови в таборах. Тимчасовий національний уряд відразу після створення, вже 26 грудня 1944 року звернувся до радянського керівництва, виступивши проти депортації цивільного населення.
Влітку 1945 року Народна рада Закарпатської України видала постанову про складання списків військовополонених і цивільних родом з території області, які перебували в різних таборах. Оскільки перепис стосувався всіх чоловіків, які на той момент перебували в «таборах» різних табірних систем, створених радянським режимом, то в список, крім цивільних, заборонених в рамках «маленької роботи», були включені і військові із Закарпаття, які потрапили в полон під час наступу радянських військ. Згідно з цим списком, влітку 1945 року в таборах для військовополонених і трудових таборах перебувало 27 тисяч закарпатців, значна частина яких вже ніколи не повернулася додому. Серед тих, хто повернувся, багато померли протягом короткого часу в результаті отриманих у таборах різних хвороб. В душах депортованих, які залишилися живими, пройшовши різні стадії фізичних знущань, приниження, наруги над людською гідністю, «маленька робота» залишила глибокий слід і невиліковну травму.
У радянські часи було заборонено шанувати або публічно згадувати події 1944-го, а в списку табуйованих тем серед перших була історія депортації. Стіну мовчання пробито наприкінці 1980-х – початку 1990-х років, коли з’явилися перші публікації і відбулися перші публічні вшанування. Завдяки спогадам очевидців, виданням, присвяченим цим подіям, конференціям, «Маленька робота» стала визначальним елементом в колективній пам’яті закарпатських угорців. Важливо, щоб у громадській думці тодішні події ми розглядали відповідно їх значимості, і важливо, щоб ми пам’ятали про цей сумний період нашої національної історії. Адже якщо пам’ять про події не набуде форми, з часом вони забуваються. Адже у загальній пам’яті залишаються тільки ті події, щодо збереження яких сформувалися певні традиції.
26 липня 2015 року Товариство культури львівських угорців провело панахиду за жертвами сталінського режиму в Созані і концерт-реквіем за участі українських та угорських виконавців.
[wpdevart_youtube]gNCP9CbLzeo[/wpdevart_youtube]
Переглядів: (1659)
Comments are closed.