Крізь болота і Карпати: історія будівництва перших залізниць Галичини.
Галицька залізниця імені Карла Людвіга (Galizische Carl Ludwig-Bahn) стала першою великою залізничною магістраллю на території сучасної України. Її будівництво тривало у 1856–1861 роках, у період перебування Галичини у складі Австро-Угорської імперії. Саме ця колія вперше поєднала Львів із загальноєвропейською залізничною мережею через Перемишль, відкривши нові можливості для розвитку торгівлі, промисловості та пасажирського сполучення. Назву залізниця отримала на честь ерцгерцога Карла Людвіга — молодшого брата австрійського імператора Франца Йосифа І.
Як залізниця прийшла до Галичини
Залізниці Галичини належать до найдавніших на українських землях. Їхня історія розпочалася у середині ХІХ століття — у добу стрімкого розвитку промисловості та технічного прогресу в Європі. Саме тоді виникла гостра потреба у нових транспортних сполученнях, здатних швидко перевозити людей, сировину й товари на великі відстані.
У 1841 році австрійський уряд ухвалив спеціальну «Програму у справах залізниці», яка передбачала створення масштабної мережі колій у межах імперії. У документі наголошувалося, що залізничний транспорт стане важливим чинником економічного розвитку всієї Європи. Для Галичини ж залізниця мала особливе значення — вона відкривала можливості для розвитку промисловості, торгівлі та вивезення сільськогосподарської продукції.
Реалізація цього задуму тривала десятиліттями та вимагала колосальних інженерних зусиль. Над карпатськими річками споруджували високі мости, а в горах пробивали довгі тунелі. У планах австрійських урядовців залізнична мережа мала простягнутися далеко на схід — аж до Індії, що свідчило про масштабність тогочасних амбіцій.
Будівництво залізничної лінії між Перемишлем і Львовом розпочалося у 1859 році. Дільниця протяжністю майже 99 кілометрів стала однією з найскладніших у тогочасній Галичині. Найбільші труднощі виникали на заболочених територіях поблизу Судової Вишні, Городка та Львова. Особливо складною була місцевість біля Городка: через болота та пагорби колію довелося прокладати не прямою лінією, а у вигляді двох великих серпантинових півкіл, що збільшило довжину маршруту майже на 15 кілометрів.
Для будівництва спорудили мости через річки В’яр, Вишня та Верещиця, а також звели станції у Медиці, Мостиськах, Судовій Вишні, Городку та Мшані. У жовтні 1861 року завершили будівництво першого львівського вокзалу та паровозо-вагоноремонтних майстерень.
Керував роботами досвідчений німецький інженер Кеб. Основну силу на будівництві становили малоземельні та безземельні селяни Галичини, які погоджувалися на надзвичайно важку працю за мізерну платню. Робочий день тривав близько 12 годин, а єдиними інструментами були лопати, кайла та тачки. Особливо тяжкими були роботи біля Городка, де люди працювали по коліна у воді серед боліт і хмар комарів.
Оплата праці часто здійснювалася не грішми, а спеціальними талонами, за які товари можна було придбати лише у крамницях Галицької залізниці. Через важкі умови праці та виснаження чимало робітників залишали будівництво, а тогочасна австрійська преса неодноразово писала про складне становище залізничників.
Попри всі труднощі, будівельники завершили прокладання колії менш ніж за два роки. У листопаді 1860 року залізниця впритул наблизилася до кордонів сучасної України, а вже 4 листопада 1861 року до Львова прибув перший пасажирський чотиривагонний поїзд «Ярослав» із Перемишля. Ця подія стала справжнім святом для мешканців краю. На станціях потяг зустрічали сотні людей, лунала музика, а львівська газета Gazeta Lwowska писала: «Настав той день, коли ми мали злучитися з усією монархією і зі Західною Європою». Саме тоді Галичина остаточно увійшла до європейського залізничного простору, а залізниця стала символом нового часу та початком масштабних економічних і суспільних змін.
Пшемисль, центр світу
Біля Перемишля колія проходила по лівому березі Сяну, через фруктові сади й поля, повторюючи всі закрути річки, і під самим містом сягала вигнутих, наче стрілецькі луки, прикарпатських пагорбів. Проминувши місто, що роз-кинулося на обох берегах, залізниця Карла Людвіга зрештою переїжджала через річку по залізному мосту. Перемишльський вокзал стояв у самому центрі міста.
Тисячолітнє місто, розташоване на семи пагорбах, має понад тисячу пам’яток: від романських часів, готики, бароко до фортець та бункерів часів Габсбургів та Першої світової війни. Ансамбль старого міста в Перемишлі зберігає велику історичну цінність. У ньому гармонійно поєднуються будівлі різних епох, збережені цінні архітектурні та скульптурні об’єкти. Насправді Перемишль унікальний і тим, що тут одразу дві фортифікаційні оборонні споруди: замок 14 століття і більш сучасна фортеця.
У 1900 р. в Перемишлі проживало 46 000 населення: поляки, євреї, русини та представники інших національностей, що належали до Австро-Угорської монархії.
У Пшемислі гість Залізниці Карла Людвіга міг пересісти на Першу угорсько-галицьку залізницю, яка пропонувала пряме сполучення з Будапештом вагонами І і ІІ класів. Колія перетинала м’які хвилі пагорбів під Пшемислем і йшла вздовж річки Вігор далі на південь, до передгір’я Карпат.
Нижанковичі – Добромиль
Під Нижанковичами в бічну долину річки Вирва від залізниці відділявся рукав, яким через майже 30 км можна було дістатися повітового містечка Добромиля, знаного цілющими солоними джерелами в навколишніх горах.
У минулому Добромиль належав графам Гербуртам, які заснували в місті друкарню. У ній вийшли перші шість книг хроніки Яна Длуґоша (1415–1480) «Annales seu cronicae inclyti regni Poloniae opera» («Хроніки славного Королівства Польського») – один із найкращих документів середньовічної латиномовної літератури Польщі. Руїни замку стояли на конічному пагорбі на південь від міста.
Більше половини чотиритисячного населення Добромиля були євреями. Австрійська статистика не виділяла їх в окремий етнос, адже національність визначали лише за «мовою повсякденного спілкування». Переважна більшість із 600 000 євреїв, які на 1900 р. мешкали в Східній Галичині, розмовляла їдишем, але його не вважали мовою, яку варто заносити в статистику; навіть асимільовані євреї дуже рідко наважувалися називати їдиш своєю мовою.
Тогочасна австрійська бюрократія записувала галицьких євреїв до поляків, німців і, рідше, русинів – помилка, яка, щоправда, не надто турбувала самих постраждалих, вони мали інші клопоти – були цілком зайняті тим, аби вижити у відсталому і злиденному аграрному суспільстві, що дрібненькими кроками рухалося в індустріальну добу. Євреї жили з торгівлі, а саме з продажу зерна та іншої сільськогосподарської продукції. Вони були дрібними перекупниками, коробочниками, чий тижневий «оборот» часто складав десяток яєць або кілька курок; ремісниками, кравцями, шевцями, пекарями, ткачами талесів; орендували в польських землевласників шинки, які, принаймні по одному, стояли в кожному галицькому селі; поденниками.
За неофіційною статистикою, станом на 1900 р. у Галичині проживало 810 000 євреїв: 150 000 із них – шинкарі, 100 000 були задіяні «у невизначеній торгівлі», тобто працювали коробочниками, 400 000 – «торговці» і 10 000 – ремісники й поденники. Польська бюрократія не допускала євреїв до державних посад, поширення спілок русинських селян витісняло їх із сіль-ської торгівлі та шинкарства. Життя галицьких євреїв було невимовно злиденне.
Десятки тисяч шукали кращого життя в еміграції: з газетних шпальт їх манили оголошення судноплавних агенцій, а спритні на язик агенти ходили від штетля до штетля й вихваляли золоті гори в обітованій землі за океаном – Америці,– уривок з книги Martin Pollack «NACH GALIZIEN» Von Chassiden, Huzulen, Polen und Ruthenen. Eine Imaginäre Reise durch die verschwundene Welt Ostgaliziens und der Bukowina Ins Ukrainische übersetzt von Nelia Vakhovska.
Хирів
Кілометрів за десять від Добромиля залізниця за-ходила на станцію Хирів – одне з тих маленьких карпатських містечок, про які в Галичині м’яко жартують, мовляв, їхні жителі замикають свою ратушу на ніч у пивниці чи прив’язують до великого дерева, щоб не вкрали. Наскільки непоказною була ратуша Хирова, настільки ж імпозантно пишався єзуїтський конвікт на південь від вокзалу в сусідньому містечку Баковіце, русинською Баківці. Він мав власний театральний зал, зоопарк і багату бібліотеку. В конвікті проживало 600 вихованців і 100 священиків.
У Хирові Перша угорсько-галицька залізниця перетиналася з Дністерською, яка починалася тут, рухалася на схід уздовж підніжжя Карпат, проминала Самбір та Дрогобич і зрештою сягала Стрия…
Переглядів: (52)
Comments are closed.