Парієнко Володимир Андрійович, народився 22 грудня 1954 року в селі Ленінське Лебединського району Сумської області. В 1973-75 роках проходив строкову військову службу в Старому Самборі. Автор семи книжок, які вийшли в друк, остання з яких «Возвращение на исходный рубеж» – розкриває відношення автора до подій останніх трьох років в історії України та Донбасу. Заслужений енергетик України (2012 рік).
Володимир Парієнко. Спогади про Старий Самбір на Прикарпатті. Уривок.
У далекому 1973 році, я опинився у військовій частині 04156 (дорожно – комендантська бригада), місто Старий Самбір Львівської області, де пройшли наступні два роки мого життя.
На території військової частини знаходилися три великі двоповерхові казарми, збудовані ще в довоєнні роки, на фасадах яких в дощову погоду через багато шарів вапна проступали контури німецької свастики; а також їдальня, котельна, штаб, безліч гаражів, ангарів, автомобільної та спеціальної техніки.
Це була повністю автономна та доглянута територія, розташована у мальовничому передгір’ї Карпат на лівому березі Дністра. Поряд з частиною знаходилися будинки для проживання офіцерських сімей. Військовослужбовців строкової служби було осіб зо триста, плюс офіцери та прапорщики.
Частина складалася з трьох батальйонів, я служив у містобудівельному. Батальйон міг зводити найрізноманітніші типи мостів: від дерев’яних, збудованих у польових умовах з підручних матеріалів (аби лиш неподалеку знаходився ліс), до металевих збірно-розбірних, три різновидності яких знаходилися на оснащенні підрозділу.
…Після свого звільнення в запас я багато разів хотів потрапити у відрядження поближче до Львова, щоб провідати частину; відшукати свою електростанцію, ліжко, тумбочку, інші предмети, на яких, можливо, знайшлися б мої сліди. Та все ніяк не виходило. Курси підвищення кваліфікації, для прикладу, чомусь завжди пропонували в інших містах безмежного Союзу…
Моя мрія здійсниться тільки в лютому 2004 року, коли з’явиться можливість самостійно профінансувати поїздку по «местам боевой славы». Але на той час частина вже перебазувалася в м. Бар Вінницької області, казарми стояли осиротілими. У червні 2005 року, коли я вдруге потрапив на територію частини,– на місці розташування колишніх споруд знайшов тільки купку битої цегли…
Але, повернемося у травень 1973 року. Новобранців у частині було багато, близько сотні осіб. Протягом місяця нас тримали на карантині, в окремому приміщенні, навчали азам військової служби. Особливо дошкуляли муштровий вишкіл (строевая подготовка) і безкінечні виконання команд «Отбой» та «Подъём». За найменшу провину сержанти примушували віджиматися від підлоги або оголошували наряди на працю. Вечорами до 2-ої години ночі на кухні чистили картоплю; драїли стіни, підлогу та умивальники в туалетах. Брутальніших знущань, дякувати Богу, не було; гріх скаржитися.
Під час карантину командири служб та підрозділів частини вивчали особові справи прибулого поповнення, відбирали вояків для заповнення існуючих вакансій у штатному розписі, проводили з ними співбесіди.
Моє досьє спочатку потрапило в поле зору майора – начальника служби зв’язку. Зв’язківці в частині вважалися військовою інтелігенцією, у службу відбирали здібних та освічених новобранців, майор мав право першочергового відбору. Професія електрика споріднена із зв’язківцями, тож він розраховував отримати у моїй особі майже підготовленого спеціаліста.
Перевірку базових знань основ електро- та радіотехніки я пройшов без проблем. Через кілька днів майор зібрав у навчальному класі всіх відібраних претендентів, де належало здати тести на наявність музичного слуху – кожен майбутній зв’язківець повинен мати задатки для опанування азбуки Морзе та навиків радіотелеграфіста.
Новобранців посадили за окремі столи, кожному дали по олівцю. Аналогічний інструмент знаходився у руках майора. Він по черзі підходив до солдатів, вистукував торцем олівця на поверхні столу яку-небудь мелодію і вимагав її повторення. Як я не старався, але через повну відсутність музичних даних повторити запропоновані комбінації не вдалося. Мені дуже хотілося освоїти професію зв’язківця, але…
Одного вечора мене викликали до штабу військової частини. Виявилося, що в цей день обов’язки чергового по частині виконував начальник штабу мостобудівного батальйону майор Мошак. Використовуючи вільний час, він рився в особових справах поповнення і відбирав у свій підрозділ необхідних спеціалістів. Майор задав кілька питань з основ електротехніки і повідомив, що після карантину мені належить служити в якості електромеханіка у відділенні по обслуговуванню пересувних дизельних електростанцій.
На початку червня новобранці урочисто прийняли присягу, після чого нас розподілили по батальйонах. Видали комплекти обмундирування, визначили місця в казармах. Наступного ж дня приблизно третю частину мого батальйону відправили на Яворівський полігон.
На полігоні в роки моєї служби проходив черговий етап облаштування, запроваджувався новий проект із підготовки території до проведення навчань із застосуванням сучасних систем озброєння. В рамках реалізації проекту територія полігону була розподілена на окремі дільниці, за кожною з яких закріпили ту або іншу військову частину округу. У стислі терміни (1972 – 1973 роки) були виконані всі передбачені проектом заходи, як правило, за рахунок використання безкоштовної робочої сили – солдатів строкової служби.
Реалізацію проектного рішення в сегменті полігону, відведеного для в/ч 04156, рішенням командира бригади поклали на наш мостобудівний батальйон.
У складі десанту будівельників, відрядженого на полігон, знаходилися військовослужбовці різних призовів – від салаг до стариків.
Весь час, з червня по кінець вересня, доки я знаходився у лісі, разом з солдатами перебували комбат капітан Поліщук, начальник штабу майор Мошак, прапорщик Дрозд та почергово інші офіцери батальйону.
Перебуваючи в ізольованому від зовнішнього світу просторі, солдати заводять друзів та товаришів по інтересах, зазвичай, у межах свого призову. Звичайно ж, і ми, салаги, також згрупувалися, допомагали один одному, ділилися таємницями та спільно проводили вільний час. Намагалися, якщо випадала можливість, разом потрапляти на роботу чи в наряд на службу.
Загалом частина була інтернаціональною. Серед солдатів вистачало представників республік Закавказзя та Середньої Азії, Російської Федерації. Вряди-годи траплялися навіть молдавани та прибалти. А ось земляків із Сумської області, окрім Аліка Шепеля, за два роки не зустрів жодного. Серед моїх нових приятелів-ровесників по призову були чуваш Толик Масалов, казахи Бахіткалі Кужабаев та Булат Карімов.
Наприкінці вересня у передгір’ї Карпат випав перший сніг, половину особового складу, мене в тому числі, з полігону відправили у військову частину. Комбат Поліщук також повернувся у Старий Самбір, але незабаром його, відзначеного з позитивного боку вищим командуванням на полігоні, перевели на підвищення – до штабу Прикарпатського військового округу.
Прибувши у казарму, я звернув увагу, що значна частина вояків ходить постриженою наголо. Ми ж з’явилися з лісу патлатими, тож я запропонував Толику Масалову, моєму ровеснику і соратнику по полігону, підстригти один одного. Машинку для підстригання я тримав в руках уперше, іншого варіанту, крім «під нуль», запропонувати не міг. Звичайно, Толик також не фантазував і нагородив мене такою ж зачіскою.
Потім нам розповіли, що всі вояки, пострижені наголо, – дембелі, які таким чином відзначають важливу подію – підписання Міністром оборони наказу про чергове звільнення в запас, у відповідності з яким вони через два місяці повернуться до цивільного життя. Згідно з традиціями частини, старослуживі у цей день на службі постриглися востаннє і більше в армії стригтися не будуть.
На вечірньому шикуванні нас з Толиком звинуватили у спробі маскування під стариків (скорочений варіант слова «старослуживих»). Старик-сержант, причепившись за якесь дрібне порушення, оголосив кожному з нас по три позачергові наряди на службу.
Згідно зі статутом, наряди повинні відпрацьовуватися через добу, тривалість виправних робіт на одну ніч – не більше чотирьох годин. Таким чином, порушники військової дисципліни одну ніч відпочивають, як і всі вояки, – 8 годин. Наступної ночі – чотири години потрібно відпрацьовувати покарання, а на сон залишається решта відведеного часу. Такий режим витримується до повного відпрацювання накладеного дисциплінарного стягнення.
Насправді ж, ніхто цих норм не дотримувався, нас привчали любити Батьківщину і поважати стариків майже кожну ніч поспіль. Кількість оголошених салагам нарядів збільшувалася за кожної нагоди. І так до безкінечності, доки в частину не привезуть поповнення з наступного призову. Причина проста – в армії постійно з’являються якісь позапланові роботи та завдання, для вирішення яких штатним розписом не передбачені виконавці. Відповідно, виникає потреба в додаткових «трудових резервах». Таке собі соціальне замовлення, виконати яке легше всього руками безправних салаг–штрафників.
Окрім того, позачергові наряди були одним із «законних» способів установлення в казармі беззастережної влади стариків. Офіцери знали про таку самодіяльність, але заплющували очі на свавілля – і першим, і другим потрібен був підрозділ з жорсткою вертикаллю управління.
У нарядах, як правило, виконують брудну та непрестижну роботу: чистку картоплі на кухні, прибирання туалету, вантажно-розвантажувальні роботи і таке інше. Тієї осені зусиллями штрафників також було заплановано ще й перефарбування підлоги у спальному та допоміжних приміщеннях казарми.
Підлогу в казармах фарбують олійною фарбою, а зверху натирають спеціальною мастикою. Під час служби днювальні щоденно замітають підлогу і до блиску натирають її полотером, який солдати прозвали «Машкою». Щосуботи в частині проводиться санітарний день, у якому беруть участь всі, без винятку, вояки. Цього дня, окрім звичайного прибирання приміщень, підлога змащується додатковим шаром мастики. Завдяки цим заходам дошки підлоги насичуються речовиною, яка відштовхує вологу і продовжує термін їх збереження. З роками фарба на дошках втрачає колір, ось комбат і вирішив, що вже прийшов час для перефарбування підлоги.
Перед виконанням цієї роботи необхідно спочатку звільнити дошки від мастики, яка міцно в’їлася в поверхневі шари деревини. Тобто зіскребти декілька міліметрів дошки разом з мастикою, інакше нова фарба до мастики не пристане. Якість скобління дошки визначається появою її природнього кольору.
Попереджені про специфічну роботу, яка чекає на салаг вночі, ми напередодні обнишпорили територію частини у пошуках предметів, придатних для скобління деревини. Збирали шматки скла, уламки лез ножів і пилок. Я знайшов кельму муляра. На металічних виробах з допомогою наждачного кола нагострили ріжучу крайку.
Кожному порушнику армійських порядків виділялись для скобління декілька дощок, лягати спати дозволялося лише після приймання виконаної роботи з належною якістю черговим сержантом. Технологія процесу була виснажливою. Гостра крайка, як на склі, так і на металевих виробах, під час роботи округлювалася, наші інструменти дошці не могли дати ради. Боліли руки, особливо пальці. Рятувалися за допомогою терпуга – гострили ним крайку саморобних інструментів, яка після кількох рухів по деревині знову ставала округлою.
Після спального приміщення салаг-порушників перевели на підготовку підлоги в інших кімнатах казарми. А їх там було сила–силенна: склад зброї, каптерка, навчальний клас, ленінська кімната, кабінети комбата, начальника штабу, замполіта, офіцерська кімната, дві побутових кімнати…
Одної ночі скоблили підлогу в побутовій кімнаті, де, окрім інших приладів, знаходилося декілька прасок. У пошуках технологій полегшення тяжкої праці я спробував застосувати розжарену праску. Вплив температури на мастику дав позитивний ефект і значно спростив виконання завдання.
Проте цей спосіб мав і вади – від контакту з високою температурою праски мастика чадила, в приміщенні утворилася димова завіса. У погоні за виконанням плану ми не звертали уваги на цю обставину. Але тут дідько приніс майора – чергового по частині, який перед сном вирішив обійти всі казарми. Як він відреагував на побачене, можна здогадатися. У пориві обурення оголосив кожному з нас по п’ять нарядів: за порушення протипожежної безпеки і псування державного майна – у повній відповідності з наданими йому повноваженнями.
У штатному розписі батальйону мені після співбесіди з майором Мошаком була відведена єфрейторська посада старшого електромеханіка з виплатою жалування в розмірі 4 карбованці 80 копійок, що було на 1 карбованець більше від нарахувань рядовому солдату.
Окрім мене, у підрозділі був ще один єфрейтор-електромеханік – Тарасов Олександр Анатолійович, уродженець м. Лівни Орловської області, призваний до лав армії у жовтні 1972 року. Він мав богатирську статуру, зріст 1 метр 95 сантиметрів, отримував у їдальні додаткову пайку харчів. Був всебічно розвинутою людиною, трохи згодом ми разом стали займатися підготовкою до вступу в інститути.
Сашко звільниться з армії на півроку раніше від мене, поступить на денне відділення Ленінградського інституту інженерів водного транспорту. Деякий час ми з ним будемо листуватися, згодом спілкування припиниться. В моєму дембельському альбомі залишилася адреса проживання його батьків, на яку я й відправив у 2004 році листа з пропозицією відгукнутися – але відповіді не дочекався. Пояснень тому може бути багато, найвірогідніше – лист не знайшов адресата.
Повертаючись до подій 1973 року, згадую, що, після мого повернення з полігону, прапорщик Дрозд доручив нам з Тарасовим відремонтувати електричну частину пересувної дизельної електростанції ЭСД-50 ВС (электростанция дизельная, мощностью 50 кВт, Вооружённые Силы). Пересувна електроустановка теоретично! призначалася для забезпечення електрикою пересувних лісопилень (пилорам), які при спорудженні дерев’яних мостів виготовляли дошки та бруси. У реальному ж житті одна з електростанцій разом з лісопильнею постійно використовувалися з «навчальною метою» – встановлені на околиці території частини, вони роками продукували пиломатеріали для будівництва генеральських дач.
Встановлений на електростанції потужний шестициліндровий дизельний двигун мав суттєву ваду – при раптовому зниженні навантаження, якщо відмовляла автоматика, а оператор не встигав вручну зупинити подачу палива, він «ішов у рознос». Тобто збільшував оберти до тих пір, поки один з поршнів не пробивав корпус двигуна, по-народному це явище називалося «показав руку дружби».
Якраз така неприємність трапилася восени 1972 року. Електростанцію відразу ж відправили для проведення капітального ремонту двигуна на один із спеціалізованих заводів оборонної промисловості. Через рік агрегат повернувся в частину, але використовувати його знову було неможливим – з’явилася інша проблема: поки ремонтували механічну частину, розікрали електричну. Ось нам з Санею Тарасовим і належало її відновити.
У комплекті до електростанції додавався критий тентом причеп із запасними частинами та приладдям. У ньому знаходилося і кілька брезентових мішків з кабельною продукцією, довжина якої дозволяла подавати напругу на відстань 500 метрів. Вдень я ховався в причепі, звільняв три клунки від кабелів, два з них надівав на нижню частину тіла, третій – на голову і, незважаючи на мороз, надолужував дефіцит нічного сну. Пізнав на власному досвіді зміст прислів’я: «Наймиліше – сон людині!»
Сашко, з яким у мене склалися теплі стосунки, вигадував різні причини для пояснення товаришам командирам моєї відсутності, своєчасно будив при необхідності.
Ремонт електростанції завершили протягом двох місяців, її поставили на звичне місце – забезпечувати роботу лісопильні. Трохи пізніше, весною 1974 року мене призначать одноосібним оператором дизель-генератора. Окрім робочого екземпляра електростанції, за мною також була закріплена й абсолютно нова, яка зберігалася на консервації в ангарі. У випадку тривоги її брали на буксир автомобілем «Урал» і транспортували на Яворівський полігон. У відповідності з нормативом, який періодично відпрацьовувався, протягом трьох годин з моменту оголошення тривоги необхідно подолати 100-кілометрову відстань, включити дизель в роботу і подати живлення в підземний бункер запасного штабу тилу Прикарпатського військового округу, про будівництво якого я розповідав на попередніх сторінках.
Восени 1973 року командир нашої військової частини, ветеран Великої Вітчизняної війни полковник Кузнєцов вийшов на пенсію. Слід зауважити, що період його командування повністю відповідав терміну «застій». У частині процвітала дідівщина. Користуючись особливим статусом касти «переможців», полковник особливою старанністю до служби не відрізнявся, спочивав на лаврах і готувався до «заслуженого відпочинку».
Новим командиром частини призначили молодого підполковника Пасенка, який з перших днів почав «закручувати гайки» і наводити порядок. За попереднього командира старики після команди «Підйом!» (о 6-тій годині в будні або о 8-й – у неділю та святкові дні) продовжували ніжитися в ліжку, та ще й гримали на інших, щоб не заважали насолоджуватися пільгами володарів становища.
Новий командир кількох старослуживих, що не виконали команди на пробудження, відправив на «губу» (так називали гауптвахту). Тепер звечора ветерани служби клали на підлогу під своїми ліжками по дві шинелі (одна у якості підстилки, друга – замість ковдри), і вранці продовжували спати, переховуючись під ліжком. Але й цю хитрість незабаром виявили, та й знаходитися на підлозі було некомфортно – після підйому днювальні зобов’язані відчинити всі квартирки для провітрювання приміщення, по казармі гуляв такий протяг, що шинелі не рятували.
Старики були змушені підніматися і ходити на зарядку, як і всі інші вояки. Частина з них знайшла собі хованку в теплому приміщенні котельної, але там було недостатньо місця, всім не влаштуватися. Та й ризиків багато – двері у приміщення одні, при появі офіцера сховатися або втекти було неможливо.
Чергову перемогу над позастатутними стосунками комбриг отримав 23 лютого 1974 року. Цього дня в СРСР шанувалося свято – День Радянської Армії і Військово-Морського Флоту. Відповідно, підйом у святковий день здійснювався о 8-й годині, а вже о 8-30 – сніданок у солдатській їдальні. Чергував по батальйону сержант Худаєв, кремезний сибіряк, осіннього 1972 року призову, який на той час вже відслужив рік і три місяці.
Оголосивши команду «Підйом!», сержант включив на всю потужність динамік у спальному приміщенні, який транслював з місцевого радіовузла бравурні святкові мелодії. Продовжуючи, як завжди, ніжитися в ліжку, старик Юзбашев став обурюватися і вимагати від Худаєва, щоб той виключив динамік, звук якого заважав відпочинку.
Юзбашев був напівкровкою з Кавказу: мати – грузинка, батько – іранець. Вважав себе видатним боксером, постійно чіплявся до інших солдатів, передусім – до салаг, з пропозиціями на поєдинок. Як правило, у спортзалі, а міг і безпосередньо в казармі. Впхавши у руки вибраному суперникові боксерські рукавички, вимагав їх надівати і починати змагання. Хоч у рукавичках, хоч без них, нетреновані салаги у підсумку закінчували поєдинок з гематомами на обличчі, від чого Юзбашев відчував блаженство.
У результаті осіннього 1973 року призову у мене з’явився новий сусід по ліжку – Ігор Пентюхов, уродженець міста Чернівці. Одного разу після відбою Ігор довірливо нашептав на вухо, що він – боксер, кандидат у майстри спорту. Показав посвідчення і попросив нікому не розповідати – мордобій набрид йому ще до служби.
Коли Юзбашев у пошуках чергової жертви запропонував рукавички Пентюхову, той відмовився. Але від старика Юзбашева ще нікому із салаг не вдавалося втекти без бою! Він продовжував наполягати і вдарив Ігоря в обличчя. Тому нічого не залишалося, як прийняти виклик і вдягнути рукавички.
Після першого удару Пентюхова Юзбашеву прийшлося сісти на дупу, чого з ним ще не траплялося. Оговтавшись, з налитими кров’ю очима, він кинувся на супротивника: «Ну, салага, тримайся! Порву!»
Після другого удару Юзбашева приводили до тями з допомогою холодної води. З того дня він розважливо вибирав партнерів, але його кулаки чухмарилися постійно.
Так от, того ранку – 23 лютого – черговий сержант не послухався Юзбашева і не вимкнув радіо. По-перше, всім потрібно вставати і поспішати, часу до святкового сніданку зовсім мало. По-друге, сержанта збурив тон і слова, якими ламаною російською мовою висловлював свої обурення Юзбашев. Все ж таки Худаєв вже давно не салага, щоб до нього так звертатися в присутності підлеглих, віддав Батьківщині всього-на-всього на півроку менше, ніж скандальний старик.
Юзбашев розлютився, підбіг до чергового і вдарив його кулаком в обличчя. А в цю мить до казарми зайшов комбат, він все бачив і подав командиру частини рапорт. Комбриг був безжалісним, незважаючи на благання Юзбашева і прохання всієї кавказької діаспори, справу передали до трибуналу. Хулігану, якому залишалося всього два місяці до дембеля, присудили ще два роки служби у дисциплінарному батальйоні.
Весною 1974 року в батальйоні пройшла чергова ротація складу: прибуло нове поповнення, старики звільнилися в запас. Один з них в самовідлуці (російською – «самоволка») познайомився з місцевою гуцулкою і після закінчення служби вирішив на ній одружитися. Запросив на урочистість приятелів по службі. Його ровесники на той час вже звільнилися і покинули частину, тому у самоволку на весілля зібралися йти вояки наступного призову, які тільки-но стали «законними стариками» і поспішали насолодитися можливостями нового статусу.
Наша частина розташована на лівому, високому березі Дністра. Найближчі села, куди солдати бігали в самоволку, – на протилежному, правому. Дністер – гірська річка, у звичайному стані його глибина в районі розташування частини близько одного метра, ширина до ста метрів. Течія в річці швидка, а вода і взимку, і влітку, як і в інших гірських ріках, – дуже холодна. Через річку проходить труба газопроводу, діаметром з півметра. На нашому високому березі споруда прокладена по землі. На цьому рівні труба горизонтально перетинає річку, на протилежному березі під кутом 90 градусів спускається на землю. Перепад висоти складає метрів з десять.
Тож дорога в самоволку була нескладною: осідлати трубу, переповзти по ній на інший берег, потім, обійнявши її, спуститися на землю. І ось вона – свобода! Набагато складнішим був зворотній шлях: на десятиметрову висоту по трубі не вилізеш. Отож назад доводилося повертатися або через мости, до найближчого з яких необхідно давати трикілометровий гак, або убрід через льодяну воду.
У день весілля наш батальйон був в наряді, майже весь особовий склад ніс службу. Незадіяними залишилися тільки сім сержантів-стариків, які, готуючись у похід, спромоглися так все спланувати і порозставляти, що самі залишилися осторонь справ. З початком темноти вони одягли спортивні трикотажні костюми і вирушили в похід за романтичними пригодами…
Назад поверталися убрід через річку роздроблені на групи – по мірі «дозрівання». Пішла з весілля перша пара, потім – друга.
Один гість з останньої трійки не розрахував сили і знаходився в «тяжкому» стані. Два товариші тягли під руки співбрата по чарці, а він тільки мугикав у відповідь на їхні заклики самостійно переставляти ноги. Навіть льодяна вода не протверезила захмелілого: більше того, в річці він зовсім втратив здатність говорити і не виявляв ознак життя. Перелякані співучасники походу повернулися з води назад, на правий берег, і на землі спробували привести його до тями.
П’янючий, як чіп, сержант не реагував на старання соратників, і тоді вони (теж не дуже тверезі) прийняли непросте рішення – один залишається тут разом з «тяжким» товаришем, а інший біжить у частину, «здається у полон» черговому офіцеру і просить його направити до вояків, які залишилися на протилежному березі, бригаду швидкої медичної допомоги.
…Поки черговий по частині зрозумів, чого від нього хоче опудало в мокрому трикотажі, поки підняли швидку допомогу і подолали три кілометри на одному, а потім і на іншому березі, – надворі розвиднилося, а на місці, де передбачалося знаходження двох сержантів, нікого не знайшлося.
Повернулися на територію частини, зайшли в казарму: під шістьма ліжками валяються мокрі спортивні костюми, а їх власники дружно хроплять, наповнюючи приміщення сивушним перегаром… (Потім з’ясувалося, що п’яний сержант все-таки прийшов до тями, і вони вдвох благополучно дійшли до казарми).
Усіх сімох порушників дисципліни зразу ж заарештували і відправили на «губу». Наступного дня, у понеділок, їх, в тій же спортивній одежі, вишикували перед строєм частини. Видовище не для глядачів зі слабкими нервами! Старшина роти приніс їхні кітелі з сержантськими личками і за наказом комбрига знаки відмінності зрізали ножем, тобто всіх розжалували у рядові.
Комбриг наказав «любителям походів на свободу» о 18-ій годині прибути до приміщення штабу частини, з собою взяти лопати, пилки і сокири. Перед строєм пообіцяв їм покарання, проти яких «губа» буде здаватися прогулянкою, і попередив: крок вправо або вліво – і аж загудуть у дисциплінарний батальйон, у компанію до Юзбашева! А кому хочеться продовжувати собі термін служби ще на два роки? Та й умови там – ворогу не побажаєш!
Командир частини був дуже винахідливим стосовно питань виховання підлеглих. Він придумав колишнім сержантам такі покарання, що у всіх потенційних порушників щезли думки про самовідлуку.
На краю території частини росли три могутніх дерева, столітні буки (дуже тверда порода!). Своїм наказом комбриг доручив ці дерева протягом однієї ночі спиляти, порізати на цурки і порубати на поліна. Пеньки – викорчувати, землю вирівняти. Щоб виключити махінації та хитрощі, за ходом спецоперації наглядав офіцер. Штрафникам, які тільки-но отримали статус стариків і ще не встигли розлінуватися від байдикування, довелося ішачити, не покладаючи рук. Виконання наказу завершили о четвертій годині ранку.
Доручення на чергову трудову ніч було дуже специфічним. У центрі території частини знаходився туалет, де справляли природні потреби всі солдати та офіцери. Звичайна вбиральня, тільки значних розмірів, з двома десятками кабінок. Простір під підлогою мав свої обмеження, і, на думку командира, прийшов час звільнити його від відходів людської життєдіяльності.
Колишнім сержантам виділили коня, запряженого у фіру з великим металевим коритом, драбину для проникнення в надра споруди, вірьовки та відра. І знову – наказ командира: до ранку вивезти все це «золото» в спеціально виділене місце… Завдання з честю було виконане, хоча від цього авторитет стариків в очах салаг значно похитнувся.
На території частини була котельня, яка обігрівала в холодний період року всі військові будівлі та відомчі житлові будинки, розташовані за периметром частини. Окрім цього, вона весь рік виробляла перегріту пару, необхідну для приготування їжі в солдатській їдальні. Котельня працювала на вугіллі, при згоранні якого в димоходах нагромаджувалася велика кількість сажі та інших продуктів горіння. Їх необхідно періодично збирати. Для цього роботу котельні зупиняють, залишаючи тим самим без гарячої їжі кілька сотень особового складу. Тому цей захід необхідно виконувати в стислий термін.
Командир вирішив долучити для вирішення і цієї проблеми елітних штрафників. До їдальні підігнали десяток пересувних кухонь, з допомогою яких інтенданти організували харчування вояків. Котельню зупинили буквально на декілька днів – приготування їжі в значній кількості в похідних котлах і в умовах антисанітарії загрожувало великими неприємностями.
Ще не встигла котельня як слід охолонути, як загін колишніх сержантів приступив до роботи. Температура у місцях збору сажі була дуже високою, порушники працювали в самісіньких трусах і чоботях. Почергово, забігаючи всередину димоходів двометрової висоти, вони за допомогою лопат і мітел збирали сажу у відра, виносили її назовні і зсипали в паперові мішки. Сажа прилипала до пітних тіл, блищали тільки очі та зуби. Спробували використовувати протигази, але надіта маска посилювала і без того рясне виділення поту, який відразу ж застилав скло і затуляв видимість…
Ось такими методами, не дуже гуманними, але ефективними, молодий командир бригади затверджувався на своїй посаді і виводив частину в передові. Він примусив всіх, починаючи від рядових і закінчуючи командирами батальйонів, бігати крос на шість кілометрів з повною екіпіровкою обмундирування та озброєння. Підрозділ отримував залік, якщо у норматив вкладалися всі без винятку. Результат першої спроби, як і очікувалося, був незадовільним. Комбриг розпорядився бігати крос щосуботи, аж поки не буде виконаний норматив. Щоб не розгубилося спорядження, замість нього кожному вояку видавали рюкзак з 16-ма кілограмами піску.
Через місяць всі бігали, наче лосі. У бігунів, які відставали, витриваліші забирали рюкзак, шинелю. Інші – тягли з обох сторін до фінішу під руки. Все було відпрацьовано до дрібниць, і мета була досягнута.
Регулярними стали неочікувані підйоми по тривозі з відпрацюванням нормативів «Особливого періоду». Щовечора батальйонні колони відпрацьовували стройовий крок і проводили огляд стройової пісні.
(За підсумками 1974 року наша частина зайняла почесне третє місце у змаганні серед підрозділів і з’єднань Прикарпатського військового округу).
Весною 1974 року мого друзяку Саню Тарасова призначили старшиною роти, ми продовжували готуватися до вступних екзаменів у вузи. Придбали довідник для абітурієнтів, у якому були надруковані екзаменаційні питання з усіх предметів, ретельно простудіювали програму з математики та фізики, занотували конспекти з відповідями на усні запитання та прикладами розв’язання задач.
У вересні Міністр оборони СРСР Гречко А.А. підписав черговий наказ, у відповідності з яким у листопаді – грудні Тарасов буде звільнятися у запас. В той день, коли стало відомим про появу в ЗМІ наказу Міністра, наша рота знаходилися в караулі: я – у якості вартового на посту (часовой – рос.), Тарасов – розвідний вартових (разводящий – рос.)
О 16 годині, забираючи мене з поста, Саня повідомив про цю радісну новину. Повернувшись у караульне приміщення, ми захопилися обговоренням планів, і, розряджаючи на стенді автомат, я порушив послідовність операцій та помилково вистрілив двома кулями в стіну стенда. Кулі застрягли в кулеуловлювачі, а відлуння пострілу, відбите його П-образною конструкцією, полетіло у бік штабу частини. Лейтенант-начальник караулу, що дрімав у приміщенні караулки, нічого й не почув.
Розуміючи, які можуть бути неприємності, якщо начальству стане відомим про факт неуважного поводження зі зброєю, ми вжили необхідні заходи для усунення доказів пригоди. Спільними зусиллями вичистили автомат від нагару та запаху, з підпільних запасів Тарасова-старшини компенсували в моєму магазині відсутні патрони, зеленим пластиліном (відповідно з кольором фарби) замазали пробоїни в кулеуловлювачі. Тільки-но закінчили ховання слідів, у караулку прибув з перевіркою майор-черговий по штабу бригади – йому почулися! звуки! стрілянини! на території караульного приміщення.
Караул вишикували по команді «В ружьё!» і ґрунтовно перевірили зброю. Офіцери нюхали стволи автоматів, перерахували всі патрони – але підозра не підтвердилася!
Незабаром Тарасов пішов на дембель, а на святковому Новорічному вогнику мені оголосили 10-добову відпустку на батьківщину.
Посеред січня я повернувся на службу, разом з однолітками готував дембельський альбом, у міру дозволеного шукали вигоду із отриманого статусу стариків. Але порядки в частині були вже зовсім іншими, ніж навіть рік тому, задовольнялися дрібницями.
Від фіззарядки ховалися у спортзалі, який знаходився на першому поверсі казарми нашого батальйону. Зробили собі дублікат ключа від дверей і після команди «Подъём!» переміщалися на перший поверх та у той час, коли молодь мерзла на морозі, підігріваючись вправами ранкової гімнастики, раювали, відлежуючись на спортивних матах, підсунувши їх до батарей опалення.
Однак незабаром і цю «пільгу» у нас відібрали. Одного ранку комбат капітан Степанов, призначений на посаду після майора Поліщука, виявив відсутність стариків, перерахувавши учасників ранкової зарядки. Потім обійшов усі теплі приміщення, де могли сховатися симулянти, і наказав прапорщику Образцову відімкнути для перевірки спортзал.
Почувши розмову під дверима, ми, не гаючи часу, непомітно повискакували на вулицю через квартирки вікон. Усім це вдалося без пригод, окрім уродженця Донбасу Жори Дурунчі, який, маючи зайву вагу, не проліз у отвір квартирки і завис на вікні. Смикаючись у спробі вибратися надвір, каблуком чобота розбив віконне скло. На звук від падіння битого скла збіглися офіцери, спільними зусиллями витягли Жору з пастки та відправили на «губу», де він просидів 5 діб. Окрім того, за власні кошти довелося купувати скло та наймати майстра-скляра. А спортзал відтепер став об’єктом щоденних ранкових перевірок, ховатися в ньому стало неможливим.
Наприкінці лютого я та ще двоє стариків (Жора Дурунча і казах Бахіткалі Кужабаев – його ми звали Борею), які також мали проблеми із зором, вирішили, посилаючись на недугу, відмовитися від несення служби в караулі. Хто служив, той знає, яке це обридливе заняття, – виконання обов’язків вартового на посту, як повільно спливають 2 години на самоті.
Зі складу нашого призову я став нести службу в караулі найпершим – ще восени 1973 року. Служба на посту передбачає носіння бойової зброї, вимагає знання Статуту та володіння необхідними навиками. Маючи добру пам’ять, я вивчив Статут раніше за інших ровесників, і в наступні півтора роки ніс караульну службу безліч разів. У той час, коли деякі солдати, особливо представники Середньої Азії, посилаючись на слабкі знання російської мови, навмисно плуталися у нормах Статуту та ухилялися від служби у караулі.
Дочекавшись статусу старика, я спробував і собі знайти спосіб відмови від остогидлого заняття. Такими ж міркуваннями керувалися Жора та Борис. Обидва були здібними й кмітливими, постійно ходили в караул. Кужабаев, до речі, володів російською досконало.
З метою отримання медичного висновку про можливість несення караульної служби командування батальйону вирішило відправити нас трьох на обстеження стану здоров’я. Разом з іншими вояками, яким дійсно була потрібна консультація кваліфікованих лікарів, на машині «Швидкої допомоги» нас повезли у військовий госпіталь, розташований у сусідньому Самборі. На наш подив, військовий об’єкт знаходився в центрі міста та не мав ніякої пропускної системи або охорони. Вихід у місто був вільним, чим ми й скористувалися та придбали кілька пляшок вина.
Висновок лікаря був передбачуваним – до несення служби придатні (в окулярах). Зате ми цікаво провели півдня, змінивши рутинну обстановку та, повернувшись у частину, під час обіду спожили привезене спиртне.
О 16-й годині мої попутники заступали у черговий караул, на розводі нарядів їх звинуватили в нетверезому стані і відправили на губу. Офіцери батальйону шукали мене для заміни відсторонених штрафників, але не знайшли – я сховався в одному із підсобних приміщень і вийшов на люди, коли хміль зовсім вийшов. Відповідаючи на запитання командирів, прикидався необізнаним, і хоч всі це розуміли, пред’явити мені було нічого.
…Служба поступово наближалася до завершення. Командири повідомили, що напередодні 30-річного ювілею Перемоги можливі провокації з боку наших ідеологічних ворогів, тому до завершення святкувань демобілізації не буде. Однак, ввечері 7-го травня по казармі пішли чутки – немовби прийшла рознарядка на звільнення перших п’яти вояків. Комбат у терміновому порядку зібрав офіцерів для визначення списку тих щасливчиків. З метою збереження інтриги та уникнення безпорядків, список сховали в каптерці, двері якої на ніч опечатали пластиліном з відтиском печатки начальника штабу. Нам пообіцяли оголосити його вранці.
Тільки-но офіцери залишили територію частини, старики оточили каптерку і стали вирішувати, як же туди проникнути, не залишаючи слідів, та дізнатися про зміст утаємниченого списку. На страх і ризик акуратно підрізали пластилін, зайшли всередину та переписали список. Серед інших, в ньому виявилося і моє прізвище!
Ніч була безсонною. Курив, ходив колами по казармі та кругом неї. Довгоочікуваний дембель, що прийшов раптово, радикально змінить звичний устрій життя, а тому приніс не тільки радість, а й тривожне очікування нових подій.
На вранішньому шикуванні офіційно оголосили список, відвели 4 години на підготовку до від’їзду. Після обіду усіх дембелів (15 осіб з трьох батальйонів) машиною відвезли на вокзал міста Старий Самбір, звідки електричкою ми вирушили на Львів.
8 травня, у переддень Свята Перемоги, на залізниці, як і очікувалося, квитків у продажу не було. Потинявшись по вокзалу, за допомогою військового патруля знайшли дешевенький готель, заплатили вартість одного номера і лягли покотом у ньому спати вп’ятьох.
Зранку продовжував пошуки варіантів виїзду з перенаселеного ветеранами Львова. Як і попереднього дня, залізниця нічим не порадувала, зате вдалося з’ясувати, що є вільні квитки на рейс літака Як-40 зі Львова на Суми.
Ввечері того ж дня, 9 Травня, – рівно через 2 роки після призову на службу – я повернувся додому.
Переглядів: (1020)
Comments are closed.