Кароліна Сигерич стала лауреаткою Всеукраїнського конкурсу учнівських робіт “Я -журналіст”.
Корінна старосамбірчанка Кароліна Сигерич, яка відвідує гурток “Юний журналіст” у Старосамбірському центрі дитячої та юнацької творчості стала лауреаткою конкурсу, темою якого було “Розкажи світові про незламність”. Учасники й учасниці готувати роботи, де демонстрували приклади незламності й стійкості українців – цивільних і військових, енергетиків і вчителів, журналістів і медиків.
Роботу 12-річної школярки було опубліковано в газеті «Ваш Голос Прикарпаття». Майбутніх журналістів навчає редакторка газети Марія Кузьмин.
Кароліна розповіла правду про власні тривожні почуття через війну, розв’язану кремлівським диктатором, – говорить редакторка. – Над її думками варто замислитися дорослим.
“В моїй Україні другий рік триває повномасштабна війна. Безглузда. Жорстока. Страшна. Немає безпечних місць у нашій країні, де можна було би сховатися. Під прицілом вся держава. Ворог нещадно нищить наші села й міста, вбиває невинних людей, вбиває дітей. І хоч я живу далеко від лінії зіткнення, але це і моя війна.
Для мене, як і для всіх українців, 24 лютого 2022 року стало найжахливішим днем. Страшна звістка «Війна!» перевернула мій всесвіт. Я думала про неї лише пишуть у книжках. Але цього дня я ще й чула звуки війни, бо у сусідньому містечку Новий Калинів на військову частину впала російська ракета.
Для мене, як і для всіх українців, 24 лютого 2023 року була сумна, а водночас славна дата. Вона знаменувала рік незламності. Незламних людей в незламній країні, яких нелюди хотіли підкорити за три дні.
Я хочу розповісти світові про незламність України, розповідаючи про згуртованість людей мого міста Старий Самбір задля єдиного наміру – Перемоги!
Були лише перші дні війни, у моїй школі у коридорах плели маскувальні сітки, старосамбірчани приносили речі для людей, які втікали від війни. Класи моєї школи перетворилися у житлові кімнати – тут жили люди з Києва і Харкова, зі Запоріжжя і Дніпра, з Херсона й Донецька. росія хотіла поневолити людей, а вони втекли від окупантів, бо у всіх нас великий і спільний дім – Україна. Незламність у тому, що мої вчителі встигали навчати нас дистанційно, і волонтерити для тих, кому наша школа стала тимчасовою домівкою.
Хочу, щоб світ знав про мого однокласника Єгора Куленка. Його дім у Запоріжжі, але він вивчає уроки у моїй школі, у моєму місті. Бо це і його дім – Україна.
Хочу, щоб світ знав про мого однокласника Івана. Він – душа будь-якої компанії. Веселий, життєрадісний і завжди вміє підтримати всіх та підняти настрій. Іван завжди таким був. Таким залишається і зараз, навіть попри те, що в Івана війна забрала найдорожче – його татуся. Ігор Кузів, батько Івана, у перший день зголосився захищати Україну. Захищати свого Івана і старшу сестру Юлію, захищати мене і моїх друзів, захищати нашу українську землю. Пройшов місяць. Іванів татко більше не телефонував до мами Марії. Не телефонував більше ніколи… Усі пошуки виявилися марними. Його вважають безвісти зниклим. Іван, його сестра Юля і вся родина сподіваються, що трапиться диво і його тато ще обійме його… А як ні, то знатимуть, що на небі є найрідніший для них Янгол – їх тато…
Хочу, щоб світ знав, що у моєму Старому Самборі й діти теж «воюють». Спитаєте як? У школі, бібліотеці, музеї виготовляємо окопні свічки, творимо власноруч різні прикраси, сувеніри і продаємо на ярмарках. Донати даємо волонтерам. А ще, коли тривали різдвяні свята, під час незмінної традиції колядувати, ми заробили гроші. Також віддали їх волонтерам, щоб підтримати військо.
А ще ми танцюємо для перемоги. Так! У нас і репертуар під сучасні пісні перемоги, і костюми, і постановки, які пробирають глядачів до мурашок. Групи однієї нашої студії Gloss зібрали на благодійному концерті небагато-немало: понад 25 тисяч гривень. Це маленька капля у великий океан спільної української справи.
Хочу розповісти світові про те, що я навчаюся у школі, яка носить ім’я Героя Небесної Сотні, Героя України Богдана Сольчаника, якого вбили 20 лютого 2014 року на Майдані в Києві.
А ще мій край дав світові багато величних постатей на всіх етапах творення нашої героїчної історії. Вартує сказати, що зокрема одним з Героїв Крут був мій краянин Григорій Піпський. Мої земляки ідуть воювати до Збройних Сил України і тепер, щоб захистити нас від оскаженілих окупантів. Свіжими ранами мого міста є могили новітніх Героїв.
З часу повномасштабного вторгнення тут хоронили трьох Героїв, яких вбила росія… Я розповідаю світові не лише про прагнення моїх краян жити у мирній Україні, а й конкретні дії, про які мені відомо, для того, щоб перемогти ворога. Перемогти назавжди! Щоб ця війна в Україні принесла щасливе майбутнє не лише нам, а й спокій і безпеку всій Європі, світові. Я – українка, і цим я пишаюсь. Світе, знай, ми тримаємось! Боремося! Молимося! Дякуємо за підтримку! ПЕРЕМОЖЕМО!”
Переглядів: (74)
Comments are closed.