Історія кінотеатру в прикарпатському місті Старий Самбір охоплює сімдесятирічний термін. Ця споруда була збудована у 1953 році та з роками стала популярним місцем відпочинку мешканців міста.
Частина площі Ринок, де зараз знаходиться приміщення старого кінотеатру тісно пов’язана з однією легендарною архітектурною будівлею у Старому Самборі – міською ратушею. На фотографіях початку ХХ століття, які відображають центральну частину міста, видно і ратушу. Деякі дослідники стверджують, що знаходилась вона попереду теперішнього кінотеатру. Ця гіпотеза нерідко ставиться під сумнів місцевими жителями, які дотримуються думки, що кінотеатр звели на готовому фундаменті згорілої ратуші. Але про це пізніше…
Кінотеатр у Старому Самборі Дрогобицької області був розрахований на 380 місць, що не так багато на населення районного центру. Приміщення включає в себе кінозал (196 кв.м.) і кінобудку (32 кв.м.), фойє (92,7 кв.м.), вестибюль (22,5 кв.м.) службові приміщення, такі як кабінет директора, бухгалтерія та каса, два конторські приміщення.
Будівництво кінотеатрів вважалося одним із першочергових завдань для розвитку культури, адже кінематограф Радянського Союзу поставили на службу ідеології. У радянські часи кінотеатри були уже звичним явищем. Щотижня з’являвся репертуар міських кінотеатрів. У кіноіндустрії крутилися великі гроші, особливо, коли показували імпортні фільми: французькі, італійські, рідше американські. Найпопулярнішими були індійські фільми. На них переважно ходили жінки аби поплакати, а також школярі. У радянський час казали так: є фільми хороші, не дуже хороші, звичайні, погані, дуже погані та індійські.
При кінотеатрі була майстерня, де художники малювали афіші. Це був непоганий заробіток, оскільки афіші оновлювалися щотижня. Популярне місце для кіноафіш у Старому Самборі – це паркан заводу біля вокзалу та сквер перед кінотеатром.
На старих фотографіях початку 1960-х видно працівників кінотеатру та дітей, яких привели батьки на денний дитячий сеанс. У вихідний день показували три (деколи чотири) сеанси: мультфільм для дітей, кіносеанс о 19-й годині та вечірній сеанс (журнал, хроніка та кінофільм).
Все змінюється, нині провінційні кінотеатри зникаюче явище. Більшість кінотеатрів в районах та області не втрималися на плаву в «лихі дев’яності». В час, коли люди відмовляли собі в найнеобхіднішому, було не до кіно. Кінотеатри самі шукали фільми для показів. Але відвідуваність щороку падала. Свою роль в цьому зіграла поява комерційних телеканалів, які показували фільми безкоштовно. Занепаду культури кіно на великому екрані також сприяла мода на відеомагнітофони. Кіно на касеті не врятувало індустрію розваг. Кінематограф втратив колишню популярність, як наслідок більшість кінотеатрів довелося закрити. Двадцять років тому ліквідували кіномережу і в Старосамбірському районі.
З офіційної статистики стало відомо, що в Україні залишилося 170 кінотеатрів, понад 400 залів. Цього дуже мало для такої великої країни. Як наслідок, і простору для українського кіно теж дуже мало. Прокатники заповнюють ці зали в основному голлівудським кіно, і ще трохи французьким. Російського кіно зараз у нас майже немає. І справа не тільки в забороні. Кінотеатри їх просто не беруть.
Ще з 1991 року, у державі не розуміють високого суспільного призначення кінематографу, адже у світі це не стільки бізнес, як певна культурна потреба. Стверджувати, що радянський період українського кіно був процвітаючим також не можна, зважаючи на тогочасний ідеологічний пресинг. Сучасні експерти індустрії кіно вважають, що запорукою розвитку національного кінематографу є розгалуження регіональної інфраструктури кінотеатрів, зйомка дешевих фільмів для масового глядача та державна підтримка в промоціі українських фільмів.
Переглядів: (2559)
Comments are closed.